Кара

Кара, -ри, ж. 1) Наказаніе. Стоять Гонта з Залізняком, кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись». Шевч. 187. Се кара божа на нас. Мет. 263. 2) Гнѣвъ, немилость. А я живу в божій карі: не дав мені Господь пари. Мет. 57. Ум. Каронька. Яку б же нам, славним запорожцям, та кароньку дати? Нп.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

КА́РА, и, жін. 1. Суворе покарання, відплата за що-небудь. Еней з Сивиллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була (Іван Котляревський, I, 1952, 134); // Катування. Мати скочила від плуга, стала між уланом і сином, готова за хлопця прийняти кару (Дмитро Бедзик, Студені Води, 1959, 18); // Страта. На другий день рано вони [батько з сином] їдуть на місце кари (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 416).

Кара на горло, заст. — страта.

♦ [Чиста] кара божа (господня) — уживається для вираження сильного незадоволення ким-, чим-небудь; горе, нещастя, напасть. — Се кара божа, ті діти! — вибухнула Маріора, збираючи розкидану по сінях посуду (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 186); — Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж се чиста кара божа! (Леся Українка, III, 1952, 659). 2. діал. Штраф. По трьох днях прийшов Гершкові наказ заплатити 2 корони кари за непослух (Осип Маковей, Вибр., 1956, 358).

Орфографічний словник української мови

ка́ра іменник жіночого роду

Великий тлумачний словник (ВТС) сучасної української мови

кара -и, ж. 1》 Суворе покарання, відплата за що-небудь. || Катування. || Страта. [Чиста] кара Божа (Господня) — уживається для вираження сильного незадоволення ким-, чим-небудь; горе, нещастя, напасть. 2》 діал. Штраф