Покоління «смартфонізованих»

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Версія від 10:39, 8 грудня 2020; Bvsmoliar.ij16 (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

Покоління «смартфонізованих»

Керівник практики від Університету

Богдана Миколаївна Бадрак

Керівник від бази практики

Ясиновський Валерій Кирилович


Місце публікації: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/pokolinnya-smartfonizovanyh/


Грудень 8, 2020 Богдан СМОЛЯР, студент V курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка

Близька до сьогоднішньої тема вже «пропливала» сторінками мого блогу. Проте якщо тоді я міркував про те, що «журналістика всюди, та вона не завжди правильна», то цього разу мова про шкідливий вплив соціальних мереж на дітей та молодь. Зокрема на школярів віком від 9-ти років.

І це не несе у собі багато позитиву. Сучасна правда гучно закликає: «Живіть у реальному світі!» Та її мало хто чує. Діти, народжені у вік технологій, під прицілами об’єктивів у батьківських смартфонах, ніколи не будуть схожими на молодь мого віку. Школярі, яким нині 17, виростали, чіпко тримаючись за нові моделі смартфонів, з відеокамерою та виходом в інтернет. Соціальні мережі нині багато у чому замінюють реальне спілкування, і подекуди це конче необхідно. На виробництвах, у великих компаніях, або ж як оце тепер, у час пандемійних карантинів. Навіть у компанії, де я працюю, ще до антиковідного дистанціювання, офісні працівники активно комунікували між собою в соцмережі «Телеграм»: компанія надто велика, щоб бігати від колеги до колеги з різними питаннями.

Молоді батьки часто не вповні розуміють силу соціальних мереж – і творчу, і руйнівну. Звичайно, Телеграм чи Вайбер допоможуть дітям спілкуватися, домовлятися про зустріч для прогулянки, разом робити домашнє завдання. Але інтернет – не заміна реальності, він лише доповнює наше життя, робить його цікавішим, активнішим, створює нові можливості – для самовдосконалення, самонавчання і т.п. Тому не треба пірнати у нього сторч головою, як парубчак у вир першого кохання.

Батьки можуть і мусять обмежити надміру вільний доступ своєї дитини до інтернету. Так, це не завжди легко, більш того – будьте готові до дитячого опору, навіть спротиву. Проявіть терпіння, наполегливість, мудрість. Не варто банально забороняти словами на кшталт «Я сказав\ сказала!» чи «Слухайся батьків, ми більше знаємо!». Це вже не спрацює.

Сучасні діти поінформовані. Часто поінформованіші за своїх батьків – якраз-таки через інтернет. Спілкуйтеся з ними. Говоріть, пояснюйте, що веб-павутиння – це часто-густо лише ерзац, підміна активного життя, що віртуальний світ – це часто шлях безповоротної втечі від світу реального, від себе.

Маю приклад такого правильного ставлення до своїх дітей: мій старший брат не забороняв своїм дітям, моїм племінникам, користуватися інтернетом чи грати у комп’ютерні ігри. Просто обмежував для цього час. І нині вони «не зависають» в онлайн-іграх. Зате люблять живе спілкування. І за це я дякую братові.

Будьте пильними. Діти – це дзеркало. Яке часто відтворює саме вас.