Хукати
Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Версія від 17:34, 7 листопада 2020; Msmartyniuk.fpmv20 (обговорення • внесок)
Хукати, -каю, -єш, гл. Дуть (ртомъ). Дитина хукає на жижу. Котл. Ен. VI. 25. Хукає собі у руки. О. 1861. V. 74. І в рученьки не хукав. Нп.
Хукати, дути ротом
Сучасні словники
Хукати = Дути ротом
ДУТИ, дму, дмеш і дую, дуєш; мин. ч. дув, дула, ло; мн. дули; наказ. сп. дми, дмім [о], дміть; недок.
1. неперех., на що, у що. Випускати з рота сильний струмінь повітря; дмухати. А в хаті довго і гірко плакала [Маріка], дуючи на червоні пучки, що туди позаходили шпари (Степан Васильченко, II, 1959, 211); Іван виймає флояру і дме у неї що мав сили (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 322);
Зображення та фотографії
Дівчинка дує на вітрячок
Дитина дує на кульбабу
Жінка намагається охолодити чай
