Кам’яніти

Кам’яні́ти, -ні́ю, -єш, гл. = Каменіти. Мнжр. 29. Серце кам’яніє таке мені горе. НВолын. у.

Зміст

1. Ставати твердим, як камінь; 2. перен. Ставати нерухомим, застиглим; 3. перен. Ставати байдужим, нечулим;

Хуса каменів з жаху (Леся Українка, III, 1952, 179);
Під гарну музику та спів Я в чарівній задумі кам'янів (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 30);
Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють (Юрій Смолич, II, 1958, 30);
Пари [в танці] довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам'яніли двома монументами стрункі челядники (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 95);
Усе мінилось; я марнів [у в'язниці], Серед каміння кам'янів, Не чув, не думав... (Павло Грабовський, I, 1959, 406);