Настобурчувати

Настобурчувати и настовбурчувати, -чую, -єш, сов. в. настобу́рчити и настовбурчити, -рчу, -чиш, гл. Наеживать, наежить, приподнимать, приподнять (волоса, шерсть). Величезний звір .... підняв спину і настобурчив на спині темну сизу шерсть. Левиц. Пов. 98.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

НАСТОВБУРЧУВАТИ і рідко НАСТОБУРЧУВАТИ, ую, уєш, недок., НАСТОВБУРЧИТИ і рідко НАСТОБУРЧИТИ, чу, чиш, док., перех.

1. Розсувати в боки, наїжачувати (плавники, колючки і т. ін.). Почепившись на гачок, .. сердиті йоржі настовбурчували колючки і сходили слизотою (Олесь Донченко, V, 1957, 8); У молодому сосняку настовбурчують опалі голки оранжеві рижики (Наука і життя, 10, 1962, 46); А ось іде камбала. Вона розчепірилась наш нурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається (Остап Вишня, I, 1956, 186); — Ви — мов їжак, що настовбурчив усі свої голки... (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 203).

2. Піднімати вверх, ставити сторч (пір'я, волосся, шерсть і т. ін.). Ходить півень вздовж подвір'я, Настовбурчив грізно пір'я (Іван Нехода, Казки.., 1958, 25); Він [Лев] вийшов з своєї палати, настовбурчив свою гриву, вискалив зуби і закивав хвостом (Українські народні казки, легенди.., 1957, 43); Навіть рука батькова опустилася хлопцеві на голову, але не погладив.., а навпаки — повів проти волосся, настовбурчив і так вихрястого чуба (Андрій Головко, II, 1957, 252); // Піднімати, щоб не прилягало щільно, а стирчало. Настовбурчив [Безбородько] шапку на голові і зібрався йти (Михайло Стельмах, Правда.., 1961, 253); // Насуплювати. З куреня виліз дід. Він зіперся на руки і настовбурчив кошлаті брови на дітей (Юрій Яновський, I, 1958, 351

СЛОВНИК СИНОНІМІВ

НАСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ[НАСТОБУ́РЧУВАТИСЯрідко] (про волосся, шерсть, щетину, пір’я - підніматися, ставати сторч),ВІДСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ[ВІДСТОБУ́РЧУВАТИСЯрідко], НАЇЖА́ЧУВАТИСЯ, НАЇ́ЖУВАТИСЯ (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін.); СТОВБУ́РЧИТИСЯ, ДИ́БИТИСЯрозм. (ставати або стояти сторч); Ї́ЖИТИСЯ, Ї́ЖА́ЧИТИСЯрідше,ГОРОЇ́ЖИТИСЯрозм.,ЩЕТИ́НИТИСЯрозм. (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін. - ставати або стояти сторч). - Док.: настовбу́рчитися[настобу́рчитися], відстовбу́рчитися[відстобу́рчитися], наїжа́читися, наї́житися, зди́битися, нагорої́житися, нащети́нитися. Волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух (І. Нечуй-Левицький); При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно (В. Собко); Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна (М. Коцюбинський); Вуса під носом стовбурчилися їжачком (І. Волошин); Волосся почало дибитись (Словник Б. Грінченка); А й справді, - глубінь [глибінь], що Господи! Волосся їжиться, як погляну в спід! (І. Франко); Шерсть на собаці їжачилась (Б. Харчук); В нього кроки широкі, ..вуса нагороїжились... (С. Чорнобривець); Обличчя начальника.. збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився (О. Гончар). - Пор. 1. стирча́ти.

НАХМУ́РИТИСЯ (стати похмурим, незадоволеним, сердитим), ПОХМУ́РИТИСЯ, НАСУ́ПИТИСЯ, СПОХМУРНІ́ТИ, ПОХМУРНІ́ТИ, ПОСУ́ПИТИСЯ, СХМУРНІ́ТИрідше,НАСУ́МРИТИСЯ[НАСУ́РМИТИСЯ]розм.,ПОТЕМНІ́ТИпідсил.,НАСУРМА́ЧИТИСЯпідсил. розм.,НАХМА́РИТИСЯпідсил. поет.,ПОХМАРНІ́ТИпідсил. поет.,СХМАРНІ́ТИпідсил. поет.,ПОХМА́РИТИСЯпідсил. рідше;ПОХМУРНІ́ШАТИ, ПОТЕМНІ́ШАТИпідсил. (стати похмурим або похмурішим); НАДУ́ТИСЯрозм.,НАБУРМО́СИТИСЯрозм.,НАГОГО́ШИТИСЯрозм.,НАЇЖА́ЧИТИСЯрозм.,НАЇ́ЖИТИСЯрозм. рідше,НАПИНДЮ́ЧИТИСЯрозм.,НАСТОВБУ́РЧИТИСЯ[НАСТОБУ́РЧИТИСЯ]розм.,НАЖА́БИТИСЯзневажл.,НАМУРМО́СИТИСЯрозм. (з відтінком незадоволення, гніву). - Недок.: нахму́рюватися, хму́ритися, насу́плюватися, су́питися, хмурні́ти, похмурні́ти, темні́ти, насурма́чуватися, хма́ритися, хмарні́ти, похмурні́шати, хмурні́шати, темні́шати, наґоґо́шуватися, наїжа́чуватися, наї́жуватися, настовбу́рчуватися[настобу́рчуватися], нажа́блюватися. Нахмуривсь, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: "Щось таки накоїв!" (О. Гончар); Хлопець зразу ж насуплюється.. - Ти чого набурмосився! (М. Стельмах); Скибине обличчя раптом спохмурніло (А. Головко); Посупившись, вернулась наньмичка [наймичка] у кімнату та й сіла у куток (Г. Квітка-Основ’яненко); Заробітчани притихли, насумрилися, придавлені вісткою (К. Гордієнко); Інший би підняв крик, ..а Микола нічого. Тільки насурмився, чмихнув злостиво (Ю. Збанацький); Вид Мотрин, йбез того хмурий, ще дужче потемнів... (Панас Мирний); - Яка ватага? - насурмачився Бовдюг. - Що ми, по-твоєму, - банда? (Григорій Тютюнник); Старий враз насупився, похмарнів. - А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось (О. Гончар); Робітники обернулись на регіт. Побачивши надто веселого головного інженера, вони похмурнішали (Ю. Шовкопляс); Айше надулась і довго стояла в куточку, здивована й ображена (М. Коцюбинський); - Тітко Докіє, чого це Дмитро як сич наґоґошився? (М. Стельмах); Він примітив, що його не слухають, розсердився, напиндючився (І. Нечуй-Левицький); Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись (О. Гончар); Тільки ще більше спохмурнів [цар], насупився й нажабився (О. Ільченко); Дмитро намурмосився, що із Сашком так панькаються, відвернувся (Б. Харчук).

НАСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ[НАСТОБУ́РЧУВАТИСЯрідко] (про птахів - надуваючись, піднімати пір’я, розпускати крила і т. ін.), НАГОГО́ШУВАТИСЯрозм.; НАБУНДЮ́ЧУВАТИСЯрозм. (нібито пишаючись, величаючись). - Док.: настовбу́рчитися[настобу́рчитися], наґоґо́шитися, набундю́читися. На дворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись рябеньким пір’ячком, водила шестеро курчат (М. Коцюбинський); Одні [птахи] крила свої порозпростягали.., стулилися й наґоґошилися (Марко Вовчок). - Пор. 1. наїжа́чуватися.

Ілюстрації

Джерела та література

Данилкові одкровення

http://www.golos.com.ua/article/134030

Друга світова війна потроху переміщується в особливий жанр літератури — спогади про спогади. Бо все менше залишається з нами її учасників і свідків. А в пам’яті поколінь залишається те, що нам розповідали дідусі та бабусі. Наш колега, колишній журналіст «Голосу України» Анатолій Карась щойно завершив роботу над повістю «Данилкові одкровення». Ми разом з автором мріємо побачити цей твір окремою книгою, а поки що подаємо невеликий уривок з неї. Саме той, де малий Данилко слухає розповіді про давно минулу війну.

— Хоч морози були не такі, як тепер, і снігу навівало по вікна, дверей не можна було відчинити на вулицю, — мовив дідусь Степан. — Пам’ятаю, якраз така зима була, як наші прийшли...

— Я наших ледь пам’ятаю, а німців — зовсім, — зізналася бабця Ганна.

— Бо ти молодша, а ми старші, такі, як я, баба Варка, баба Нібеха — ось вона якраз іде, — показав на вікно дідусь Степан, — ту війну до смерті не забудемо...

На подвір’ї, справді, спираючись на сучкуватий ціпок, з’явилася згорблена постать старенької Нібехи.

Даня швидко зіскочив з ліжка і побіг відчиняти бабці Нібесі двері.

— Бач, як загорівся, щоб почути про німців, — мовив дідусь Степан.

— Ви тут ніби про німців балакаєте? - переступаючи поріг хати, насторожено запитала бабця Нібеха.

— Ми — нічого, це Даня про все розпитує, — відповіла бабця Ганна. Бабця Нібеха сіла на стілець, подивилася на Даню, в якого від цікавості настовбурчилося русяве волосся на голові, і мовила:

— Краще, дитино, про це не згадувати...

— Бабцю, розкажіть, — благав Даня.

Гостя повернулася до дідуся Степана і промовила:

— Скільки років минуло, а воно стоїть перед очима, як і стояло...

— Ну, напевне, коли ти заїкою стала, — сказав дідусь Степан.

— Заїкалася, поки до школи не пішла, добре, що минулося, — мовила бабця Нібеха. — А він, падлюка, випив, заходить до хати і приводить з собою німця.

— Хто заходить? — стрепенувся Даня.

— Поліцай, дитино, — пояснила бабця Ганна. — Поліцай Артем.

— То добрий собацюра був, — підхопила бабця Нібеха. — Він колись сватався до мами та гарбуза одержав. Вирішив ніби віддячити, привів німця, а сам чкур із хати, ніби його не було. П’яний німець наказав мамі роздягатися і дістав нагана. Бабця Нібеха скосила погляд на Даню. Запанувала мовчанка.

— Я на печі сховалася, скільки мені там було, ніби шостий рік, — продовжила бабця Нібеха. — Мама, вже в одній сорочці, каже німцю: піду ніби зачиню двері на засув, щоб ніби ніхто не зайшов, бо соромно буде. Сама до дверей і надвір. Надворі вже холодно було, вона ніби добігла до річки і лозами до Мельників. Там її сховали у льоху, де мама просиділа до ранку.

— А німець? — прошепотів Даня.

— А німець, не дочекавшись, почав страшно по-своєму ніби щось шварґотіти і стріляти з нагана по миснику з посудом, у стелю, прострелив ніби відро з водою, цебер з помиями... Я сиділа на печі у куточку і тремтіла. Німець казився-казився по хаті та й ніби пішов, — тяжко зітхнула бабця Нібеха.

— Поліцай-собацюра скільком людям залив сала за шкіру, — погодився дідусь Степан. — А от староста Павло був добрий, багатьох зозулівців від Німеччини врятував. А коли забирали корови, то умовив німецького коменданта, щоб хоч одну корову на три хати залишали, а то з голоду повмирали б...

— А дяка одна. Прийшли наші, так енкаведисти всіх забрали. І судили без розбору — по 15-20 років тюрми, ніхто не повернувся, — сказала бабця Нібеха.

— А для чого німці людей забирали? — раптом запитав Даня, якому слухати про старостів стало нецікаво.

— Забирали хлопців і дівчат у Германію на роботу, — мовила бабця Ганя. — Ховалися, як могли. Хто у родичів, хто на горищі, хто у льоху... Староста знав, а не виказував. Одні врятувалися... А от Тетяна Сафонова, Микола Артеменко, Ганя Білоус...

— Моя двоюрідна сестра Ліна Камінська, — підказала бабця Нібеха, — не змогли сховатися. Раптом дідусь Степан, який досі мовчав, голосно мовив:

— Тетяна Сафонова повернулося з Германії у 45-му році з хлопчиком. Років зо два йому, мабуть, тоді було.

— Прийшла ніби з Колюнею, — підказала бабця Нібеха.

— Цей Колюня весь час бігав з нами. Волосся на голові — риже, очі вибілені і пузо, як гарбуз...

— А чому як гарбуз? — засміявся Даня.

— Бо сиділи на пісній картоплі, — пояснила бабця Нібеха. — От тебе ніби посадити на одну картоплю, і в тебе пузо виросте ніби як гарбуз!

— Прибігає якось Колюня до річки, — продовжив дідусь Степан, — а Головатий Іван, він був серед нас старший, каже йому:

— Колюню, вибирай, що краще: корж, на сонці печений, чи сім дірок у голові? Колюня радісно вигукує: корж, на сонці печений!

— Ти — німець, — аж заливається Головатий Іван і тицяє йому пальцем у пузо. — Ти нічого не розумієш... Ти — німець... А Колюня кліпає і усміхається, бо справді нічого не розуміє.

— Ти — німець,— весело проголошує Головатий Іван. — Бери свій корж, на сонці печений,— і показує на висохлий коров’ячий ляпець у придорожній пилюці.

— Нічого собі, корж! — сміється Даня. — А сім дірок у голові?

— Сім дірок у голові,— мовив дідусь Степан,— це двоє очей, вуха, дві дірки у носі та рот. Якраз сім дірок і вийде...

— Я б також вибрав коржа на сонці, — признався Даня. Усі засміялися. Рипнули сінешні двері і до хати зайшла бабця Варка.

— Дай, думаю, загляну до сусідки, — мовила, — щоб не так сумно було...

— Бабці скоро вісімдесят, а дівувати кортить, — каже дідусь Степан. Бабця Варка не відповіла, а побачивши Даню, запитала:

— Ну, що тобі зозуля накувала?

— А вона втекла, — відповів Даня.

— Даня її налякав, зозуля й полетіла, — сказала бабця Ганна.

— Не журися, вона у дідовім садку ніби ціле літо живе, ще не раз прилетить, — заспокоїла бабця Нібеха.

— Наші у сорок четвертому майже всю зиму у селі стояли? — несподівано звернувся дідусь Степан до бабці Варки. І сам відповів. — Та майже всю. Зайшли на Різдво, а пішли у кінці лютого...

— Вівсяники, Станилівку, Зарудне німці, відступаючи, підпалили, а Зозулі якось вціліли, — мовила бабця Ганна.

— Не встигли спалити, — сказав дідусь Степан.

— А як вони палили? — обережно запитав Даня.

— Лийне німець керосину під стріху, чиркне запальничкою, і хата вже палає... Хати ж під соломою, — пояснила бабця Ганна.

— А вітер довершує, — додав дідусь Степан. — І все село горить...

— А страшно? — видихнув повітря Даня.

— Не приведи Господи, — перехрестилася бабця Варка.

— Наші готувалися наступати на Вінницю, німці про це знали, — мовив дідусь Степан, — і ну бомбити. Прилітає їхня «рама», покружляє над селом...

— І всі бігом у льохи... Ховатися, — сказала бабця Ганна.

— Що за «рама»? — питає Даня.

— Їхній літак-розвідник так звався, — каже дідусь Степан. — Як тільки «рама» покружляє над селом, за нею налетять бомбовози.

— А бомбили, страх Господній! — озвалася бабця Варка. — Ті копанки на березі, де ви любите купатися, то ж бомби все поробили...

— Бомби? — вражено вигукнув Даня. — Я у копанках не купаюся, там глибоко і вода холодна... І дно грузьке...

— І не треба, — сказала бабця Ганя, — у тих копанках люди шмаття ще й досі полощуть...

— У льох наб’ється людей — дихати важко, — вів далі дідусь Степан, — старші визирають, щоб щось побачити, а меншим нічого не видно. Ось Головатий Іван гукає: бачу, як літак бомби скидає. О, одна, друга, ще одна... Хотілося й собі виглянути! А воно як бабахне.

— Півхати зрізало, наче бритвою, — мовила бабця Варка. — А грушу, яку було двома руками не обхопити, вивернуло з корінням. І яма посеред города від бомби така, що хата сховається.

— А де ця яма? — стрепенувся Даня.

— Давно засипали, — відповіла бабця Ганна, — бо треба ж город обробляти...

— У садку твого дідуся Андрія стояли зенітки, — мовила до Дані бабця Нібеха. — І наші по літаках ніби ну стріляти...

— І що, збили? — аж підскочив Даня.

— Не збили, не попали,— сказала бабця Ганя.

— Тільки літаки поскидають бомби, солдати подають нам команду: вилазьте з льохів, більше бомбити не будуть. І допомагають вибратися старим та малим, — продовжив дідусь Степан.

— Серед наших був солдат Сєня,— мовила бабця Варка,— такий уже веселун і щебетун. Стояли вони у Лукії, то він їй і води наносить, і дров нарубає, і з хліва гній від поросяти відкине — все робив та ще й пайком ділився. Бабця Нібеха додала:

— Хлопчик у Лукії ніби від нього?

— А від кого ж? Вася як дві краплі води схожий на Сєню, — мовила бабця Ганя.

— Як тільки німці переставали бомбити, Сєня щоразу клявся: «раму» я все’дно вцілю, — усміхнувся дідусь Степан. — І вцілив, хоч казали, що «раму» збити неможливо. Літак почав падати, потім загорівся і зарився у землю за цвинтарем. Його наші відкопали і забрали.

— А льотчик? — тихо запитав Даня.

— Вистрибнув ніби з парашутом,— мовила бабця Нібеха.— Прямо над селом, усі повибігали і ніби дивляться, як він падає. Ми з мамою були найближче до нього. Він ніби падає, одна нога роззута, валянок ніби спав, а друга — у валянку... Гепнувся він ніби у сніг, і старі баби зразу побігли до нього...

— Були б забили, — додала бабця Варка, — як зараз бачу, а підбігли наші і не дали. Сєня командує: здай оружиє... Він дістав з кобури нагана і не віддав. Розмахнувся і зажбурнув його у сніг. Такий заклятий. Повели його до сільради, де штаб стояв: одна нога у валянку, друга — боса по снігу... А по дорозі баби його в шию, в шию... Нахапався ошийників до самої сільради.

— Щоб знав, як бомбити, — зітхнув Даня. — А пістолет знайшли?

— З револьвером ціла історія вийшла, — озвався дідусь Степан. — Шукали його у кучугурах, аж поки не смеркло, і не знайшли. А вночі випав сніг, стільки намело, що слід зовсім загубився...

— Може, пістолет у землі ще й досі лежить? — радісно запитав Даня.

— Може, — усміхнувся дідусь Степан. Бабця Варка мовила:

— У нашій хаті жило шестеро. їхній командир візьме мене на руки, дасть цукерку і каже: у мене така ж росте... Катруся. Уже, мабуть, батька не пізнає. І я її не пізнаю. А додому — рукою подати...

— Він був ніби зі Жмеринки, — пригадала бабця Нібеха. — Вони всі чомусь говорили: підемо на Вінницю, більше ніби з вами не побачимося. Ніби знали, що важкі бої будуть... Під Вінницею їх усіх ніби й повбивало... Сєня, правда, писав до Лукії, що Петра Болотова вбили, Руслана Петросяна вбили, Володимир Білоус на міні підірвався, а їхній командир Максим Зубович помер у госпіталі... Ми їх усіх знали, як рідних...

— А Сєня? — тихо запитав Даня.

— Сєня помер у госпіталі, — відповіла бабця Варка. — Осколок попав у голову. Наші взяли Вінницю, і Лукія їздила до нього. Де — підводою, де — пішки, де — товарняком, а добралася до Вінниці та тільки й того, що встигла попрощатися. Так і залишилася незаміжньою вдовою. ...Гості розходилися.

— Ніби зоставайтеся здорові, — останньою, спираючись на свій сучкуватий костур, залишила хату бабця Нібеха. Даня крутився у ліжку, сон його не брав. Він чув, що й бабця Ганя не спить, часом зітхає і щось про себе каже. Даня пошепки запитав:

— Бабцю, а у бабці Нібехи тато був? Бабця Ганя помовчала, а потім відповіла:

— Був, дитино, був, спи...

— А де він?

— Вбили його у Білорусії. На самому початку війни...

— А у дідуся Степана?

— Тато дідуся Степана був у полоні і повернувся. Поки здоров’я мав, працював шофером у колгоспі.

— А у бабці Варки?

— Тато бабці Варки пропав безвісти. їй таку похоронку прислали. Восени це було, холодно, йшов дощ... Наші вже у Польщі були...

— А ваш тато? — зовсім тихо запитав Даня. Бабця довго мовчала. Дані почулося, що вона тихенько плаче.

— А нашого тата вбили під Берліном. Ми так хотіли його дочекатися, — мовила бабця і знову тихенько заплакала.

— От гади німці! — мало не вигукнув Даня.

— Не лайся так, не можна, — сказала бабця Ганя. — Може, прості німці не винні...

— А хто?

— Вожді їхні... Гітлер...

— А хто такий Гітлер?

— Спи,— розсердилася бабця Ганя,— бо ми з тобою до ранку не перебалакаємо... У Зозулях півсела з голоду повмирало, півсела на війні загинуло. Один Бог знає, як ці Зозулі вижили та ще й досі живуть...