Милун

Милу́н, -на, м. 1) Возлюбленный, любовникъ. 2) Милый, любимецъ. Удала мама милуна (т. е. родила сына). Черк. у.

Сучасні словники

КОХА́НИЙ, а, е.

1. Якого кохають. Йване мій, Іване, Друже мій коханий (Тарас Шевченко, II, 1953, 132); Коли вмерла перша жінка, він сказав собі, що не ожениться, бо не знайде вже такої вірної та коханої дружини (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 41); Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину (Олесь Гончар, III, 1959, 82).

2. у знач. ім. коханий, ного, чол.; кохана, ної, жін. Той (та), кого кохають. [Мавка:] Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує! (Леся Українка, III, 1952, 231); Ти мене, кохана, проведеш до поля (Максим Рильський, I, 1956, 33).

3. Якого люблять. Думаю собі: «Як-то тепереньки небожата мої кохані? Чи згадують мене?» (Марко Вовчок, I, 1955, 10); «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...» (Леся Українка, I, 1951, 234); Як тебе та не любити, мій коханий край! (Володимир Сосюра, Зел. світ, 1949, 19).

Любов (кохання) — почуття глибокої сердечної прихильності до особи, прив'язаності або сильного інтересу до когось чи чогось. Любов'ю називають внутрішній, духовний потяг до чого-небудь; глибоку повагу, шанобливе ставлення чи приязнь до людини; стосунки між чоловіком і жінкою, викликані прихильністю, або інтимні стосунки між ними. У християнстві — найвища і найпрекрасніша чеснота, безкорисна любов Бога до людини, або людини до ближнього. Також — коха́ння (у значенні прихильності до особи іншої статі), зако́ханість, ми́лість.

Етимологія

Слово «любов» (давньорус. любовь) за походженням є знахідним відмінком давнішого любы («любов, кохання»). Утворене від дієслова *ljubiti («любити», «бажати») або йменника *ljubъ («милий, любий»). Похідні слова існують у всіх слов'янських мовах: біл. любоў, любіць, рос. любовь, любить, пол. lubić, чеськ. líbiti, верх.-луж. lubić («давати обітницю»), ниж.-луж. lubiś (так само), болг. лю́бя («люблю»), серб. љу́бити/ljubiti, хорв. ljubav, ljubiti, словен. ljúbiti[5]. Праслов'янські *ljubiti, *ljubъ, *ljuby походять від праіндоєвропейського кореня *leubh («любити», «кохати», «бажати»). Споріднені з лит. liaupse («повага», «похвальна пісня») і liaupsinti («вихваляти»), прагерм. *leuba («любий», «приємний»), гот. liufs («любий», «приємний»), lubains («надія») і galaubjan («вірити»), дав.-верх.-нім. liob («любий», «приємний») і lob («похвала»), нім. lieb («любий», «приємний»), Liebe («любов») і liebe («люблю»), дав.-англ. leof («любий») і англ. love («любов», «люблю») і lovely («любий», «приємний»), дав.-інд. lubhyati («жадає») і lobhayati («збуджує бажання»), лат. libet і старолат. lubet, lubere («мені подобається»), алб. laps («бажаю, жадаю»), грец. λυπτα, «люпта» («гетера», «розпусниця»). Висловлювали також версію про германське походження цього слова у слов'янських мовах.

Дієслово «кохати», від якого утворено йменник «кохання», відоме всім слов'янським мовам: біл. кахаць, рос. кохать («доглядати»), чеськ. kochati, пол. kochać, церковнослов. кохати. Походить від прасл. *koxati («доглядати, дбати»), пов'язаного з пра-і.є. *kos/kes («чесати», «скребти»), від якого також йде праслов. *česati («чухати, чесати»). При такому поясненні поняття ідентичне поняттю «грумінг» в поведінці приматів та низки інших ссавців. Не виключений вплив польського значення слова на його українську семантику. Пояснення самого слова як полонізму непереконливе.

Ілюстрації

Джерела та література

Словник wiki