Квилити

Квилити, -лю́, -лиш, гл. 1) Плакать, стонать. І квилитьплаче Ярославна. Шевч. І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає та квилить. МВ. II. 48. 2) Кричать, преимущественно жалобно (о звѣряхъ, птицахъ). Вовкисіроманці набігали, по тернах, по балках жовту кість жвакували, жалібненько квилили проквиляли. Макс. (1849) 23. Не ясний сокіл квилитьпроквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи христіянські поклон посилає. АД. І. 95.