Журливий

Журливий, -а, -е. 1) Склонный къ печали, часто грустящій. Я собі вдалася журлива, а Параска ніколи не зажуриться, все регочеться. Славяносерб. у. 2) Печальный, грустный. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, от мов з каменю. МВ. ІІ. 52. 3) Заботливый, постоянно заботящійся. Гей не журливая та не клопотливая бурлацькая голова! Куди гляну, подивлюся: все чужая чужина. Канев. у.

ЖУРЛИ́ВИЙ, а, е.

1. Який тужить, сумує, журиться; сумний, зажурений, печальний. На рундучку сидить Гапка, зав'язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая (Марко Вовчок, VI, 1956, 249); [Микита:] Біля вікна, самотня і журлива, Вона сиділа в замку короля (Іван Кочерга, II, 1956, 95); // Який має схильність переживати за кого-небудь, турбуватися про кого-, що-небудь; турботливий. — Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, — обізвалась Галецька (Нечуй-Левицький, V, 1956, 304); Сплять матроси у палаті, За вікном ущухла злива... Тихо в білому халаті Походжа сестра журлива (Микола Нагнибіда, Пісня.., 1949, 52); // Який виражає смуток, тугу, печаль; власт. людині, що журиться. Королівна йде поволі.., не спуска очей журливих, не схиля блідого чола (Леся Українка, I, 1951, 436); Блиснула [Орина] разочками зубів, і журливий посміх затремтів на її довгастому з дикуватими очима обличчі (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 137).

2. Сповнений, пройнятий тугою, смутком. — Все я бачив; од усього Серце надривалось, — І тоді журливе слово На папір прохалось (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 56); [Інгігерда:] Облиш думки журливі І розуму ясного не мути... (Іван Кочерга, III, 1956, 89).

3. Який викликає, навіває тугу, смуток. Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня (Панас Мирний, I, 1954, 363); Не дивись на березу плакучу, На березі журливеє віття Нагадає тобі лихоліття, Нагада тобі тугу пекучу (Леся Українка, I, 1951, 143); Стояла проти місяця журлива черемха (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 338).