Хмельниччина

Хмельниччина и хмельнищина, -ни, ж. Эпоха Б. Хмельницкаго. ЗОЮР. І. 97. Хмельни́ччина (Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу[1], Визвольна війна[2][3], Повстання Хмельницького[4]) — назва історичного періоду 1648-1657 років та повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Цей період розглядається як перша фаза Української національної революції 17 ст.

Тріумфальний в'їзд Хмельницького до Києва 21 січня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на залогу Речі Посполитої на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від контролю Речі Посполитої, притягнуло запорожців на бік Богдана Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливим був договір, який Богдан Хмельницький уклав з Османською імперією, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримських татар мав допомогти козакам.

Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Хмельницького. Не сподіваючись поважніших труднощів, полководці Речі Посполитої — великий гетьман М. Потоцький і польний гетьман коронний М.Калиновський— поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Близько 10 000 повстанців оточили 6 000 авангард Речі Посполитої на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Хмельницький з кримськими татарами розгромив головне військо Речі Посполитої, керівники якого потрапили в кримський полон.

Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і шляхетськими загонами Речі Посполитої. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Військо Речі Посполитої систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і євреями, чимало яких допомагали шляхті Речі Посполитої.

Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Хмельницького. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, князь Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем сил Речі Посполитої, не мав належного контакту з наступаючим військом держави. Певні своєї перемоги, полководці Речі Посполитої дозволили Хмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 вересня 1648, повстанці вщент розгромили військо Речі Посполитої. Військо Хмельницького, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів.

Деякі козацькі відділи дійшли до етнічно польських і білоруських земель, де також вибухнули антишляхетські й антипольські повстання. Також до козацького повстання долучилися і західно-українські повстанці — опришки, які в цей час тісно співпрацювали з козаками. Польська шляхта навіть називала опришків «другою армією Хмельницького». Опришки ще у травні 1648 року здобули королівський замок у Новотанці, а в липні — в Сяніку[8].

Крім цього в листопаді—грудні 1648 року козаки здійснили рейд через Карпати за межі Речі Посполитої — в українське Закарпаття, що було під контролем Трансільванії, де були на деякий час взяті околиці Ужгорода і Мукачева[9]. Також в повстанні взяла участь і Буковина, яка належала тоді Молдовському князівству, в складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова 1648 року. З цього слідує. що у національно-визвольній війні взяли участь представники всіх тогочасних українських етнічних територій[10].

Ідучи назустріч проханням українських міщан, Хмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. На той час Хмельницький мав з собою виснажене 30-тисячне військо, яке потерпало від епідемії чуми, не мало вдосталь провіанту, не мало змоги вести війну при зимових морозах. Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Речі Посполитої, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. До того ж гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва.

Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян ІІ Казимир у квітні 1649 перейшов у наступ проти Хмельницького. Головне військо Речі Посполитої, під проводом самого короля, виступило з Волині, а литовське військо, яким командував гетьман Литви князь Януш Радзивілл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея Хмельницький 10 липня оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян II Казимир і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15 липня 1649, Хмельницький несподівано напав на короля і оточив його біля Зборова. Тим часом у червні й липні литовське військо майже дійшло до Києва, але козацько-селянські напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що Хмельницький остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням українських сил, відтягнув свої загони і змусив Хмельницького почати переговори з поляками. 18 серпня 1649 року Хмельницький уклав з делегацією Речі Посполитої під проводом Юзефа Оссолінського Зборівську угоду.

У Хмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Речі Посполитої, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Повна назва Зборівського договору: «Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти». Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди всіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі. У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська Речі Посполитої та євреї. Тільки козаки та православна шляхта мали права займати державні посади. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади. Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит та двоє єпископів мали увійти до складу сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

1650—1651. Білоцерківська угода Докладніше: Битва під Берестечком та Білоцерківський мирний договір

Атака поляків під Берестечком Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Дипломати Речі Посполитої перестерігали Московське царство перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Хмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню впливів Речі Посполитої у Молдові, Хмельницький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне військо Речі Посполитої несподівано напало 20 лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Армія Речі Посполитої, у якій було близько 20 000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів Тридцятирічної війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримськими татарами, зазнало поразки, і 10 липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Хмельницький зібрав 50 000 війська і 24 — 25 вересня вступив у тяжкий, але не вирішальний, бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, підсумком яких була укладена дуже невигідна для Хмельницького Білоцерківська угода 28 вересня 1651.

Невдовзі по підписанні договору військові частини Речі Посполитої й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.

Докладніше: Битва під Батогом, Переяславська рада та Березневі статті Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Хмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 1651–1652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Османською імперією і Кримським Ханатом. Хмельницький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним військом Речі Посполитої, з якого Хмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Хмельницького.

Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне військо Речі Посполитої наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримські татари знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Хмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від початку повстання Хмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте поразки Речі Посполитої в Україні і загроза, що Хмельницький визнає зверхність Османської імперії, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Московського царства проти Речі Посполитої. Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Речі Посполитої і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільно. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання — кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Хмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно — московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Речі Посполитої. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбурґом, а почасти з Молдовою і Волощиною, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною.

Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Річ Посполита дістала дипломатичну й військову підтримку з боку Габсбурзької імперії й Московського царства, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Річ Посполиту й зайняло Галичину та значну частину держави з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що військо Речі Посполитої почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримськими татарами під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася. М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко та ін. вважають головним наслідком національно-визвольної війни (1648—1657 рр.) відновлення державності українського народу і завершення, в основному, процесу формування Української національної держави — Української козацької республіки. Сучасні українські історики розглядаючи проблему тривалості визвольної війни, говорять, що політичні події 1648—1676 рр. — це ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність. Хмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Східної Європи, а також внесла певні зміни в соціально-економічну структуру Козацько-Гетьманської України (в основному було ліквідовано велике й середнє землеволодіння феодалів Речі Посполитої та деякою мірою кріпацтво; набула поширення козацько-селянська земельна власність), створила нову провідну верству — козацьку старшину, що згодом, у 18 ст., перетворилася на українську шляхту, а в 19 ст.— на українське дворянство. Хмельниччина відновила державний розвиток українських земель, продовжила традицію старої українсько-руської державності й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (національно визвольна революція 1917 й утворення сучасної української держави 1917–1920 pp.).

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках

Ілюстрації

Медіа

https://www.youtube.com/watch?v=8C4UxszjDb4

Джерела та література

Шевченко Ф. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. К. 1959; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войньї украинского народа 1648 — 1654 г.г. К. 1962;

Оглоблин О. Проблема державної влади в Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. Мюнхен — Нью-Йорк 1960: Крип'якевич І. Адміністративний поділ України 1648 — 1654 pp. — «Історичні джерела та їх використання», вип. 2. К. 1966;

Грушевський М. Історія України-Руси. тт. VIII, IX, ч. 1 — 2. К. 1907 — 1931. Нове вид. Нью-Йорк 1954 — 57;

Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954; Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк 1957;

Крип'якевич І. Соціальнополітичні погляди Богдана Хмельницького, Укр. Іст. ж. 1. 1957;