Дора

Дора, -ри, ж. = Паска. Шух. І. 106, 251.

Сучасні словники

Справжня арійська назва великоднього ритуального хліба – дора – Дар землі і бога сонця Ра. Саме таку назву декілька тисячоліть мала нинішня паска. Посудина для свячення великодних дарів називалася дорінник. Дорінники виготовляли із соснових клепок боднарським способом, циліндричні за формою з незначним розширенням до верху. Ще на початку ХХ століття ці слова (дора, дорінник) зафіксував знаменитий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич.

Ілюстрації

Див. також

Цікаво знати: Від інших ритуальних хлібів дора відрізняється наявністю на ній солярного символу – свастики у вигляді прописної букви «г» зі спірально закрученими кінцями, який називається «великодник». При накладенні двох «великодників» твориться хрест-свастика (Юрій Боберський «Арійська сучасність Гуцулії» Микуличин 2009 (7517).

Сьогодні на Гуцульщині, на жаль, майже забуті слова «дора», «дорінник». Мешканець села Татарів з урочища Женець Стефурак Федір Петрович 1932 р.н., дорінник, що лишився йому у спадок від діда-прадіда називає «пасковец». Мешканка села Дора (передмістя Яремча) Петращук Анна Петрівна 1942 р.н. не чула що то є «дора», але паски випікає зі свастикою. Інші старожили села Дора розповіли, що назва їхнього села походить від імені якоїсь жидівки Дори Хайкіної, яка там колись самовіддано трудилася на «тяжкій» корчмарській ниві. При випадкових зустрічах зі священниками різних конфесій, на запитання що таке «дора» - останні співчутливо кивали головою по діагоналі.

Відповідь отримав від священника УАПЦ о. Ігоря Приймака: - частина просфори (проскура – хліб для причастя), що залишилась від «Агнця» називається «Антидор - Дор» - те що напроти «дори». (В даному випадку проведено заміну слова «дора» на слово «агнець» (ягня).

Приблизне тлумачення я отримав від мешканців села Яблуниця. Отинієць Володимир Ботюк, випускник духовної семінарії, журналіст, зазначив, що слово «дора» в якості причастя поширене на Гуцульщині і Буковині. Слово «Антидор» зафіксовано у церковній літературі: - (Юрій Федорів «Пояснення Церковних Богослужень і Святих Тайн» Торонто 1976). Ще одна назва Великоднього свячення – Артос – частинки хліба, який роздають у церкві мирянам на Провідну неділю під час миропомазання (о. Павло Белзюк УГКЦ с.Угорники). Артосом греки називали хліб, який завозили з Артанії. Арта-Артанія, Куявія і Славія – державне утворення українських земель докняжої доби, згадується арабськими і перськими істориками і географами у 8-9 ст. н.е.

Слово «дора» теж знаходимо у географічних назвах: Дорна-Ватра (тепер Ватра-Дор), Дорна-Кандрени – буковинські села, тепер у складі Румунії. м. Дора-Міттельбау (ФРН), м. Дору-Літораль (Португалія).., а також в іменах: Дора, Дорка, Ісидора, Дорко, Дорик (Теодор), які розповсюджені як у нас, так і по інших державах. А ще таку назву мало потужне арійське плем’я, що селилося в Карпатах – дори, доряни, дорійці. «Дори, що наїхали на Гелладу (Грецію в 12 ст. до н.е.) з-за Дунаю, були дуже войовничі. Вони мали кращу – не мідяну чи бронзову, а залізну зброю і були на конях. Дори зруйнували Мікени й інші міста та оволоділи цілим півостровом. Про цей їх наїзд написав історик Тукідит». (Володимир Паїк «Корінь безсмертної України», Львів 1995). Згодом у 9 ст. до н.е. у Лаконіці дорійці утворили державу-поліс під назвою Спарта. Після Пелопонеської війни 431-404 рр. до н.е. Спарта встановила гегемонію над усією Грецією. Таким чином дори стали одним із основних грецьких племен. На відміну від решти грецьких племен дорійці відрізнялися суворою військовою дисципліною, відвагою (згадаймо подвиг 300 спартанців), стійкими родовими традиціями, гордістю та простотою життя. (Сергій Наливайко «Етнічна історя давньої України» Київ 2007).

З часом дори адаптували вищу мікенську культуру: доричний ордер – один із трьох давньогрецьких ордерів, в його стилі у 6 ст. до н.е. збудовано храм Артеміди (одне із семи чудес світу); дорійський лад – один із семи різновидів діатонічних ладів народної музики – октавний звукоряд від ноти «Ре» до «Ре». Цікаво, що в бесіді з відомим музикознавцем, викладачем Коломийського педагогічного коледжу – п. Михайлом Тимофієвим зазначено, що улюблена тональність весільних музикантів Галичини - ре-мінор (паралельна – фа-мажор), у якій виконують коломийки та іншу народну музику. А весільні акапельні ладкання, дружки і свахи безпомилково розпочинають у тональності ре-мажор (ну, так, як би їм хтось до вуха причепив камертон). В тій же тональності дівчата на церковному подв’ї виконують обрядові великодні гагілки-гаївки. Історія – це та ж музика: її можна вивчити, розповісти, а потім – забути. Але можна знайти ту мелодію, пізнавши яку, не забудеш потім ніколи жодної ноти у величезному творінні, яким є історія України (Євген Афанасьєв).