Шелестіти

Шелестіти, -щу, -стиш, гл. Шелестѣть, щумѣть. По соломі ходить, та не шелестить. Ном. А що в лісі за тихо, тілько листя шелестить. Чуб. V. 47. Уліз у чужу солому, та ще й шелестить. Ном. № 9696.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ШЕЛЕСТІТИ, ещу, естиш, недок. Видавати, утворювати шарудіння, шелест, шерех. Тихенько нива шелестіла, Вітрець тепленький подихав, Сіножать квітами пахтіла І жайворонок десь співав (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 209); Хвилі тихо шелестіли, котячись на берег по дрібних камінцях (Нечуй-Левицький, V, 1966, 289); Тихо шелестіли бойові знамена (Яків Качура, Вибр., 1953, 78); // Рухаючись, працюючи, видавати шарудіння, шерех. Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 344); Рівномірно і діловито шелестіли й інші верстати навколо, створюючи живий, шумливий гомін (Дмитро Ткач, Арена, 1960, 35); Не шелестять по асфальту тролейбуси (Павло Автомонов, В. Кошик, 1954, 16); // чим. Викликати шелест, приводячи щось у рух. Соловейків нема. Вітер віє, Шелестить верховіттям таємно (Леся Українка, I, 1951, 343); Михайло шелестів газетними аркушами, перебігав поглядом по заголовках (Павло Загребельний, Європа. Захід, 1961, 292); Вітер шелестів соняшниками (Олесь Гончар, II, 1959, 90); // розм. Говорити щось пошепки. — Сідай, Іване. Сідайте, дочки, — ледве шелестіли старі Демидові вуста (Олександр Довженко, I, 1958, 313); Зала вся нервово зворухнулася, загула, забубоніла і за хвилину стихла. Тепер усі згуртувалися, хто до кого тяжів, і, чекаючи, шелестіли густим несміливим шепотом (Григорій Епік, Тв., 1958, 228); // розм. Тихо лунати (про слова). — Не смійся з того, що я скажу.., — шелестять гарячі слова і приємно огортають теплом Тамару (Антон Хижняк, Тамара, 1957, 113); Біла шия в разках намиста, Наче шовк, шелестять слова. Де ти, зірко моя промениста, Українко моя степова? (Олесь Гончар, IV, 1960, 9).

Всесвітній словник української мови (1970—1980)

ШЕЛЕСТІ́ТИ (видавати, утворювати, викликати шелест), ШАРУДІ́ТИ, ШУ́РХАТИ, ШУРХОТА́ТИ[ШУРХОТІ́ТИ], ШЕ́МРАТИ[ШЕ́МРІТИрідше], ШЕ́РХАТИрозм.,ШЕРХОТА́ТИ[ШЕРХОТІ́ТИ]розм.,ШЕРЕХТІ́ТИрозм.,ШАМОТІ́ТИрозм.,ШУШУ́КАТИрозм.,ШУШУ́КАТИСЯрозм., ШАМКОТІ́ТИрозм.,ША́ВКАТИрозм., ШАВКОТІ́ТИрозм.,ШУРЧА́ТИ[ШУРША́ТИ]розм.,ШИКАТИрозм.,ШУРСТІ́ТИрозм.,ШАМРАТИ[ША́МРИТИ]діал.,ШАМТІ́ТИдіал.,ША́МАТИдіал.,ШЕЛЕ́ПАТИдіал.,ШЕЛЕПОТІ́ТИдіал.,ШУСТІ́ТИдіал.;ША́РХАТИ, ША́РКАТИ, ШО́РХАТИ, ШВА́РКАТИрозм.,ШВАРКОТІ́ТИ[ШВАРКОТА́ТИ]розм., ШВАРҐОТІ́ТИ[ШВАРҐОТА́ТИ]розм.,ХА́КАТИрозм., ЛОПОТА́ТИ[ЛОПОТІ́ТИ]розм. (про більш уривчасті звуки такого роду). - Док.: прошелесті́ти, шеле́снути, шелехнути, прошаруді́ти, шу́рхнути, шурхону́ти, прошурхота́ти[прошурхотіти], проше́мрати, проше́мріти, ше́рхнути, прошерхота́ти[прошерхоті́ти], прошерехті́ти, шере́хнути, прошамотати[прошамотіти], ша́вкнути, прошавкоті́ти, ши́кнути, шеле́пнути, ша́рхнути, ша́ркнути, шо́рхнути, шва́ркнути, шваркону́ти, ха́кнути, пролопота́ти[пролопоті́ти], шебе́рхнути[шеберну́ти]розм.шиши́рхнутирозм.Берегами трава шелестить, лист пожовклий роняє береза... (І. Гончаренко); У траві шарудять комахи, цокочуть коники й цвіркуни (Т. Масенко); Підчобітьми на широких.. сходах шурхав вичовганий камінь, кроки звучали глухо й тихо (Л. Первомайський); Легенька хвиля лише набігала на берег,.. ледь-ледь шурхочучи дрібним пісочком (М. Трублаїні); Мабуть, досі зваблива шурхотить змія під скелею, на спечнім сонці (В. Стус); Шемрали хвилі невтомимо кождої ночі й лизали жалібно берег (О. Кобилянська); Раптом звідкись зітхання далеке до Мандрівника донеслось... Чи то шемріють, може, смереки? (Л. Костенко); Натовп увесь аж дух затаїв - чути, як шерхало листя вгорі (А. Головко); Рушив [Журило] через пшеницю, прислухаючись, як шерхотять од його ходи м’які стебла (Є. Гуцало); Шерехтить торішнє листя по алеях парку (Н. Рибак); Забрався [Василько] на піч, вигрівається у теплому просі, яке шамотить і тече, немов жива золотиста комашня (І. Цюпа); Шушукає льон спокійно Обабіч доріг далеких... (Я. Шпорта); За тином чорнів садок, у ньому тихо, по-весняному шушукалося чорне гілля (Григір Тютюнник); Сухе жилаве листя шамкотить під ногами (І. Ле); Далеко внизу шавкає об пісок, налітаючи, море (Ю. Яновський); Чутно, як шавкотять чув’яки по засміченому дріб’язком бетону (І. Ле); Чутно тільки, як карти слались, падаючи на стіл, та шуршали на зеленому сукнові (Панас Мирний); Коса тьохкала, то шикала, то видзвонювала (Є. Гуцало); На схресті вулиць, біля обертових Щитів афішних, свіжими шовками Шурстять стрункі дівчата (І. Вирган); Тихо шамрали розбуджені хвилею верболози (О. Гуреїв); Люди так і ворушаться, зодіж так і шамтить на їх (А. Тесленко); Шелепають шати (С. Руданський); Цвітучі липи та акації під вікном шелепотять та зазирають своїми запахущими гілками до кімнати (І. Франко); Білий пісок розсипався, шустів під ступнями (І. Чендей); Коси шархали тут-там у хлібах (А. Головко); Пилка була як жива. Вона то шаркала, то співала (О. Донченко); Її м’які капці на повстяних підошвах ледве шорхали по ковзькому асфальту долівки (Ю. Смолич); Вчувається йому, як шваркають кулі по піску (Григорій Тютюнник); Бистрі гемблі Шваркочуть під руками (М. Рильський); В житі вже хакала дідова коса (Ю. Мушкетик); Лопоче, Виє, шумить листопад (В. Бичко); Гарячково дочитувала [Марія] книжку, і в тиші лопотіли сторінки (М. Коцюбинський); Він так пройшов низом поза хатами і попід муром, що ніщо й не шеберхнуло (В. Козаченко); На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне (П. Гулак-Артемовський).

Ілюстрації