Зойк

Зойк, -ку, м. Вопль, стенаніе, стонъ. А у касарні гомін, зойк. Федьк. Пов.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ЗОЙК, у, чол. Голосний, несамовитий крик (перев. як вираз жаху, відчаю, благання допомоги і т. ін.). Незабаром у нічній тиші залунали крики і зойки людей, яких убивали (Осип Маковей, Вибр., 1956, 538); — Ляга-а-й! — пролунав хрипкий зойк. Офіцери впали.. Посипались бомби (Олександр Довженко, I, 1958, 359); І в ту ж мить бахнув постріл.. Сунули натовпом, зчинивши ґвалт і ревище на все село. Крик, зойки — «рятуйте!» Аж моторошно (Андрій Головко, II, 1957, 344); — Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки, — Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку? (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 163); * Образно. Сцена порожніє... Бігають прожектори, немає братів, і стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру (Юрій Яновський, II, 1958, 20); * У порівняннях. — Де Тася? — як зойк, вирвалось з його грудей (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 36); // Жалібний стогін. Тихі зойки доносилися щораз ближче (Іван Франко, V, 1951, 25); // Крик, квиління (птахів). Прибої хвиль, громади дальніх гір, чаїний зойк, роздерті вітром тучі... (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 143). Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 679.

[ http://rozum.org.ua/index.php?a=term&d=21&t=119826 Орфографічий словник української мови]

зойк іменник чоловічого роду