Сказ

Сказ, -зу, м. — гостра контактна, зоонозна інфекційна хвороба, яку спричинює нейротропний вірус Rabies virus з роду Lyssavirus. Характеризується розвитком своєрідного енцефаліту з смертельним пошкодженням центральної нервової системи (ЦНС). На сьогодні вважають, що сказом слід іменувати усі випадки енцефалітів, які спричинюють усі види, що входять до роду ліссавірусів. Більш того, захворювання, які спричинюють різні ліссавіруси, вже реєструють під загальною назвою— «сказ».

Термінологія

У медичній літературі інших країн хвороба відома як Rabies — рабієс, якщо вона відбувається у тварин, та Hydrophobia — гідрофобія, коли мають на увазі хворобу у людей. Таке розділення до медичного витку запропонував британський лікар Джордж Флемінг ще у 1872 році. Назви походять від (rabies), яке, в свою чергу, пішло від санскритського rabas— буйство та rabere— марити) й hydrophobia— водобоязнь. В означенні роду, до яких належить вірус сказу, використовують назву Lyssavirus, який походить від ім'я грецької богині безумства, люті та шаленства. Терміном ліссафобія (боязнь сказу) зазвичай означають істеричні реакції, які відбуваються у людей через страх захворіти на цю смертельну хворобу.

Історичні відомості

Сказ був відомий людям задовго до нашої ери. Так, у вавилонському каноні Ешнунни (Закони Ешнунни) за 19 століть до н. е. знайшли перший запис про наявність сказу серед людей та його зв'язок з укусом собаки.

В грецькій міфології був навіть бог цієї хвороби— Арістакс, син Аполлона, а Артеміда була наділена даром зцілювати від неї. В «Іліаді» Гомера один з персонажів поеми порівнює троянського героя Гектора зі скаженим собакою. У Талмуді зазначено 5 ознак сказу у собак: рот відкритий, тече слина, вуха звисають, хвіст висить між ногами, гавкіт хрипкий або зовсім нечутний. Рекомендувалося вбити її здалеку стрілою. Здавна хибно вважали, що сказ спричинює черв'як, який мешкає у людини під язиком. І у багатьох народів існувало правило— робити надріз під язиком проти сказу. У I столітті н.е. Авл Корнелій Цельс вперше описав клінічні ознаки хвороби, назвавши її водобоязню (hydrophobia). Подальший пріоритет у розвитку вчення про цю хворобу належить арабським ученим. Разес (в X столітті) і Авіценна (в XI столітті) представили серйозні, ґрунтовні з наукової точки зору опису клінічного перебігу гідрофобії у людини і рабієсу в тварин. У 1789 році італійський патолог Д. Морганьї висловив думку, що чинник хвороби з рани потрапляє до головного мозку по нервовим волокнам. Уперше факт передачі сказу через слину був доведений німецьким вченим Г. Цинке у 1801 році в результаті експериментального зараження дослідних собак слиною, отриманою від хворої тварини. З українських авторів першу працю про сказ «Нинішній спосіб лікування з настановою як можна простому народу лікуватися від гризні скаженої собаки і від покусання змією»" написав Данило Самойлович.

До 80-х років ХIХ століття люди не мали надійного засобу захисту від цієї страшної хвороби. У 1880 році Луї Пастеру після багаторазових (130) пасажів вірусу через мозок кроликів вдалося отримати «фіксований» (тобто зі сталим 7-добовим інкубаційним періодом) вірус сказу, який втратив вірулентність, але зберіг імуногенні властивості. На основі цього вірусу вчений створив вакцину проти сказу (антирабічна вакцина;— усталений, проте не зовсім коректний термін, логічно вакцина мала б називатися рабічною), яку успішно застосували вперше 6 липня 1885 року. Тоді завдяки вакцинації був врятований хлопчик Жозеф Мейстер, укушений скаженим собакою в 14 місцях свого тіла за 2 дні до появи у Пастера. Внаслідок вакцинації хлопчик не захворів на сказ. З того часу почала працювати перша в світі антирабічна станція, яка потім перетворилася на Інститут Пастера.

Одним з перших вакцинацію зробили Жану-Батісту Жупілю, героїчному хлопцю, сільському пастуху, що захистив своїх односельців від укусів скаженого собаки, вбивши її, але при цьому отримав багато укусів. За виявлену хоробрість французька Академія наук присудила Жупілю премюю в 1000 франков. Пастерівська вакцинація врятувала йому життя, а він вправно використав ці гроші, вивчився за їх допомогою на лікаря і плідно працював у Інституті Пастера в Парижі. Проводячи на собі дослід по зараженню холерним вібріоном Жюпіль захворів на холеру і помер. На подвір'ї Пастерівського інституту Жану-Батісту Жюпілю встановили пам'ятник.

У 1886 році з ініціативи Ільї Мечникова та Миколи Гамалії відкрили другу у світі після французької установу з профілактики сказу в людей — пастерівську станцію в Одесі та одразу були проведені перші вакцинації. У 1888 році румунський мікробіолог Віктор Бабеш запровадив метод постконтактної профілактики сказу при тяжких укусах в обличчя та шию;— комбіноване застосування рабічної вакцини та антирабічної сироватки. У 1889 році італійські дослідники А. Ді Вестеа та Г. Загарі довели, що інфікуючий агент потрапляє до ЦНС по нервовим волокнам. Вводячи слину від скаженого звіра в сідничний нерв піддослідної тварини, і перерізаючи спинний мозок вище місця входження корінців нерва, вони ніколи не спостерігали розвитку хвороби. Під час проведення досліджень по створенню вакцини від сказу Луї Пастер показав, що ампутація вушної раковини кролика навіть через 15 хвилин після введення туди вірусу сказу не рятує від рабієсу в тварини.

Традиційно в медичній літературі країн колишнього СРСР відзначають, що у 1892 році саме В. Бабеш та в 1903 році італійський патолог А. Негрі незалежно один від одного описали патогномонічні еозинофільні включення в цитоплазмі пірамідальних клітин амонового рогу гіпокампу та волокнах Пуркіньє мозочку загиблих від сказу тварин, названі згодом на їх честь — тільця Бабеша-Негрі. Однак більшість зарубіжних дослідників нині прийшла до висновку, що Віктор Бабеш має величезні здобутки у вивченні сказу та його профілактики, але він у 1892 році описав періваскулярні зміни разом з порушеннями в заражених клітинах («вузлики сказу»), які спостерігають й при деяких інших хворобах, тому правильнішим б було називати патогномонічні зміни тільцями Негрі, які саме під цим прізвищем згадуються в більшості медичних джерел сучасного світового медичного простору.