Дзвониця

Дзвониця, -ці, ж. и пр. См. Дзвіниця и пр. К. ЧР. 84. Чуб. ІІІ. 22.

Сучасні словники

ДЗВОНИ́ЦЯ, і, жін. Вежа для дзвонів на церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами. До утрені завив з дзвониці Великий дзвін (Тарас Шевченко, II, 1953, 38); Від старої Орської кріпості лишилася тільки кам'яна дзвониця (Радянська Україна, 27.VIII 1959, 3); * У порівняннях. Поставить він собі «двір» [замок], такий високий, як дзвониця (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 101). Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 264.