Кажанек

Кажане́к, -нка, м. 1) Ум. отъ кажан. Замиготіли кажанки, наче хто перекидав грудками. Левиц. І. 109. 2) Мѣховая или кожаная куртка. Сим. 1З8. Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухахъ кажанках. К. ЧР. 87. А на йому був кажанок, то з під того кажанка кров так і ллється. ЗОЮР. І. 133.

'Сучасні словники Тлумачення слова у сучасних словниках

Кажанек, нка, м.

1) Ум. отъ кажан. Замиготіли кажанки, наче хто перекидав грудками. Левиц. І. 109.

2) Мѣховая или кожаная куртка. Сим. 1

Зміст

1 Ілюстрації
2 Медіа
- 2.1 Див. також
- 2.2 Джерела та література

Ілюстрації

Медіа

Див. також

Історія

Київська Русь — Гетьманщина

Початки виробництва шкіряних товарів слід віднести до часів Київської Русі X — XIII ст. Ремісники виробляли шкіряний одяг, взуття, пояси, деякі види зброї (щити), пергамент тощо. В XVI—XVIII ст. ремісництво було досить різноманітне, у зв'язку з створенням цехових організацій і окремого ремісничого стану воно набуло великого поширення на всій території України. Цехове виробництво України, зокрема виробництво шкіряних поясів, одягу і лимарно-сідельні вироби успішно конкурувало на світовому ринку з виробництвами Західної Європи, напівфабрикати шкіряної промисловості експортувались до Росії, Польщі, Німеччини та інших країн.

Подальше посилення урбанізаційних процесів сприяло розвиткові шкіряного виробництва, тому ремісниче виробництво вже не задовольняло збільшеного попиту міського населення. Підприємства мануфактурно-фабричної категорії організувалися спершу у великих осередках торгівлі, зокрема виробництва в Одесі і Бердичеві давали майже 9/10 всієї продукції.

У Російській імперії

Колоніальний характер народного господарства України мав вплив і на шкіряну промисловість, з кінця XVIII — початку XIX ст. відчувається різка диспропорція між виробництвом шкіряної сировини й готових товарів. Вона виникла через слабкість фабричного виробництва в Україні. Багата на шкіряну сировину Україна, не маючи можливості для власної переробки була вимушена експортувати її в Росію, Польщу й інші країни. В цей же час країна була змушена імпортувати вже готові товари вироблені з власної ж сировини.

Статистичних даних про шкіряну промисловість України тих часів досить мало. У 1913 в Україні було вироблено 4,9 тис. тон твердої шкіри та 13 млн дм2 м'якої шкіри, або більше 10% виробництва усієї Російської імперії. У першу світову війну, через підвищення військових потреб збільшилась і кількість шкіряних виробництв, в 1920 році в Україні було 2 568 шкіряних заводи, але здебільшого це були дрібні підприємства, розмірами не більшими за ремісничу майстерню. Великих підприємств, з виробництвом понад 60 тисяч шкір на рік, було тільки шість: бердичівський, васильківський, київський, таганрозький та 2 в одеських. Ще 16 заводів виробляли від 18 до 60 тис. шкір щорічно. 110 підприємств від 6 до 8 тисяч шкір. Всі інші були малими напів-цехами, які давали незначну частку у загальній кількості вироблених шкір.

УРСР

НЕП мав позитивний вплив на розвиток шкіряної промисловості України, велика частина підприємств перейшла в приватні руки (130 заводів із загальною продуктивністю 800 тис. шкір щорічно), а державна шкіряна промисловість увійшла в 3 об'єднання: київське, таганрозьке й одеське. Ці об'єднання об'єднували 18 великих і 24 малих підприємств. Із впровадженням п'ятирічок було закрито всі дрібні підприємства, які були найпоширеніші у сільській місцевості. Приватний сектор було зовсім ліквідовано, а всі підприємства підпорядковано органам наркомату легкої промисловості. У 1930-их pp. в Україну було припинено імпорт дубильників, тому до другої світової війни в Україні сформувалась власна база дубильно-екстрактної промисловості, головним чином дубильників не рослинного походження, целюлозних екстрактів тощо (васильківський, сквирський і київські підприємства). У той же час виникла нестача сировини у зв'язку із зменшенням поголів'я великої рогатої худоби. У 1940 один з найстарших українських заводів у Василькові (збудований 1859), реконструйований за перших трьох п'ятирічок, випускав юхтові і хромові вироби, заводи у Бердичеві, Василькові й Одесі головним чином тверді шкіряні вироби, а виробництво м'яких шкіряних виробів було зосереджене на підприємствах Бердичева, Харкова, Києва, Костянтинівки й Кременчука. Найбільшим заводом був Бердичівський, який давав близько 30% всієї продукції шкіряної промисловості України.

У після воєнний період було споруджено ряд великих підприємств, зокрема у Харкові. Було впроваджено виробництво новітньої на той час, штучної шкіри і хутра (заводи у Києві, Тернополі і Запоріжжі). У 1970-их pp. в Україні працювало 24 великих шкіряних підприємств, у тому числі київський виробничий комбінат (найбільше підприємство в Україні), львівська фабрика «Світанок», новозбудовані фабрики у Харкові, Василькові і Бердичеві. Відбулася значна інтенсифікація технологічних процесів, хоча розміщення шкіряної промисловості в Україні і далі залишалось нерівномірним. У 1983 в УССР діяло 16 шкіряних виробничих об'єднань і підприємств, серед яких найбільші: «Світанок» у Бердичеві, «імені 40-річчя Жовтня» в Івано-Франківську, «імені М. Фрунзе» в Києві.

Незважаючи на усі зміни, питома вага шкіряної промисловості України і надалі не задовольняла потреб всієї України: (1913 — 10%, 1940 — 18%, 1970 — 20% і 1984 — 17%).

Як і за часів російської імперії, частина сировини вивозилась у Росію та інші частини СРСР з одночасним ввозом уже готової продукції. Наукові дослідження шкіряної промисловості були зосереджені в Українському науково дослідному інституті шкіряно-взуттєвої промисловості у Києві.