Диктувати

Диктува́ти, -ту́ю, -єш, 1. Проказувати, зачитувати що-небудь уголос, щоб той, хто слухає, записував. І тепер він [С. І. Мамонтов] керував усією роботою і в той же час писав п'єсу, жартував з молоддю, диктував ділові папери (Станіславський, Моє життя в мистецтві, 1955, 90); Кінець листа він диктував, сидячи на вузенькій похідній койці (Олександр Довженко, Зач. Десна, 1957, 141); * Образно. Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели (Ольга Кобилянська, І її, 1956, 547).

2. кому. Пропонувати що-небудь для безвідмовного виконання; вказувати, наказувати, — Ти мені будеш диктувати, якого мені клієнта добирати? Я ще тут господар.. Так буде, як я скажу! (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 489); * Образно. В наш вік радянська людина.. диктує природі свої закони, її сліпим примхам протиставляє свою свідому волю (Іван І. Волошин, Сади.., 1950, 209);

// перен. Ставити вимоги, підказувати. Любов до соціалістичної Батьківщини диктує нам [письменникам]: усю свою роботу побудувати так, щоб вона була високохудожня, а разом з тим цілеспрямована (Павло Тичина, III, 1957, 52); інтереси свободи творчості диктують художникові необхідність постійного збагачення знань.