Аж

Аж, сз. 1) Такъ-что даже, ажно, даже. Дурний, аж крутиться. Посл. А прокинувся мій пустунчик — і гуком його в хаті, аж сохи движять. МВ. ІІ. 10. Далекий шлях, панибрати, знаю його, знаю, аж на серці похолоне, як його згадаю. Шевч. Еней від неї одступався, паки зайшов через поріг, а далі аж не оглядався, з двора в собачу ристь побіг. Котл. Ен. І. 34. Аж чудно далебі мені! Гліб. 71. Грає кобзарь, виспівує, аж лихо сміється. Шевч. 51. 2) Передъ словами, обозначающими количество, указываетъ на значительность послѣдняго и переводится словомъ «цѣлыхъ»: Аж три дні морочився з цією роботою, т. е. цѣлыхъ три дня возился съ этой работой. Коли чують: щось гуркотить, — аж то гайдамаки, аж дванадцять. Рудч. Ск. ІІ. 181. Аж три пари на радощах кумів назбірали. Шевч. 103. 3) Передъ словами, показывающими мѣсто или время, употребляется обыкновенно съ предлогами: до, за, на и пр. въ значеніи «самый», указывая на достиженіе отдаленнаго или крайняго предѣла. Аж до моря Запорожці степ широкий крили. Шевч. 124. Аж на вершечок зліз на грушу. Аж під піл заліз, шукаючи. Ой приїхав Гамалія аж у ту Скутару. Шевч. 61. Полинь, полинь, голубонько, аж в Київ зо мною. Мет. 41. Вип’єш, — біжи яко мога, що́ б там ні кричало, не оглянься, поки станеш аж там, де прощалась. Шевч. 16. Аж до вечора сидів у його, — вже смерком вернувся додому. 4) Аж по́ки. До тѣхъ поръ пока. Пробувайте в господі, аж поки вийдете звідтіля. Єв. Мр. VI. 10. 5) Аж-аго́сь, аж ось, аж ось де, аж осьдечки, аж от, аж от де. Вотъ, вотъ гдѣ; какъ вотъ. Мнж. 175. Де мішок? — «Аж ось». Аж осьдечки опинився, ганявшись за конем. Тільки що випрягають коней, аж ось іде лейстровий городський козак Головко. ЗОЮР. І. 256. Аж ось прилітає змій. Рудч. Ск. І. 132. Аж ось настає голод. Рудч. Ск. ІІ. 35. Аж от перестріва його на дорозі становий. Рудч. Ск. II. 161. 6) Аж ось коли, аж от коли. Вотъ когда. Аж ось коли довідався, а то все не знав. 7) Аж он, аж ондечки. Вонъ тамъ. Аж ондечки він живе на тому краю села. 8) Какъ вотъ уже, какъ вдругъ. Лечу, дивлюся, аж світає, край неба палає. Шевч. 218. Дивлюсь, аж наші йдуть. Як послала мене мати в степ пшениці жати, аж там чумак воли пасе, став зо мною жартувати. Мет. 21. Дивляться, аж там приковані три зміїхи. Рудч. Ск. II. 72. Тілько що поблагословивсь їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню. ЗОЮР. І. Аж гульк! Какъ вдругъ. Аж гульк — з Дніпра повиринали малії діти, сміючись. Шевч. 28. 9) Анъ; а между тѣмъ. Я думав так, аж воно инакше. 10) Аж-аж-аж! Показываетъ усиленное дѣйствіе, желаніе. Сидів, сидів (голодний вовк), так їсти аж-аж-аж!.. Рудч. Ск. І. 3) «Грійте окропу, — я миться буду!». Мати нагріла такого гарячого, що аж-аж-аж! Грин. І. 43.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

АЖ 1, част. підсил. 1. Уживається для підсилення ознаки або дії. Ідуть хвилини, Земля, здається, аж горить...(Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 25); Ніч була темна, аж чорна (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 348); Обличчя її в сутінках аж голубе (Олесь Гончар, III, 1959, 217). Аж-аж-аж — уживається для вираження великого бажання, найвищої міри якості чого-небудь. Никав [вовк] всю ніч, аж утомився — Та й що ж! Ніде не поживився!.. А їсти, кумо, аж-аж-аж! (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 37); Та він [пиріжок] такий солодкий, що аж-аж-аж!.. (Українські народні казки, 1951, 27); Аж геть — дуже далеко. І співає, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий (Марко Вовчок, I, 1955, 65); Аж надто — дуже, вкрай, надзвичайно. А іноді то ще й заплачу, Таки аж надто (Тарас Шевченко, II, 1953, 241); Аж ніяк не — ніскільки не, нітрохи не. Ці безперечні успіхи аж ніяк не повинні нас заспокоювати (Радянська Україна, 25.X 1959, 1). 2. Уживається перед словами, що означають кількість, указуючи на її значність; повний, цілий. Вже ж минуло з того часу Аж три довгі роки, Як втопилась дівчинонька У річці глибокій (Леся Українка, I, 1951, 325); Потім у льох аж два повело його [Давида] з ліхтарем (Андрій Головко, II, 1957, 173). 3. Уживається перед словами, що означають місце або час дії, звичайно з прийменниками до, за, на та ін., вказуючи на досягнення далекої або крайньої межі; самий. А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти (Тарас Шевченко, II, 1953, 8); Марія щось пильно їх [мички] розглядала, — аж до лампи підійшла, похвалила-таки плоскінь свою навмисне голосно, щоб і чоловік чув (Андрій Головко, II, 1957, 152); Місяць сходив аж перед світанком (Василь Козаченко, Серце матері, 1947, 52); // З тим самим значенням — у підрядних реченнях часу із сполучниками поки, доки. Погасне світло; та палають очі, Аж поки досвітки в вікно тихенько Заглянуть сивими очима (Леся Українка, I, 1951, 180); Стає тихо-тихо, аж доки не заляскає соловей (Петро Панч, О. Пархом., 1939, 20). Аж он — он там, там далеко; Аж ось (от) де — так ось де; Аж ось (от) коли — так ось коли. 4. Уживається для вираження несподіваності дії; як ось, коли раптом. Дивлюся, аж світає, Край неба палає (Тарас Шевченко, I, 1951, 241); Чабан прокинувся— аж перед ним Гадюка (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 193). Аж гульк (глядь) — коли раптом. Аж гульк — з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись (Тарас Шевченко, І, 1951, 5); А ж глядь! — палати зайнялися (Тарас Шевченко, II, 1953, 98); Аж ось (от) — коли раптом. Аж ось, двері розчинилися — і.. вскочила Галя в хату (Панас Мирний, II, 1954, 229). Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 22. АЖ 2, спол. 1. Сполучає підрядне наслідкове речення з головним; так що. Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться (Іван Котляревський, II, 1953, 5); Надворі лютує зима-лихоманка, А в мене у хаті щебече веснянка, Аж серце радіє(Леонід Глібов, Вибр., 1957, 249); То Трясило йде, — аж земля гуде (Володимир Сосюра, I, 1957, 369). 2. Виражає протиставний зв'язок між сурядними реченнями або однорідними членами речення; а, а тим часом. Я думала, що спить батько, Аж він умирає (Тарас Шевченко, I, 1951, 535). 3. Сполучає підрядне речення часу з головним; доти... поки, поки. Носив вовк козу, аж і вовка понесли (Номис, 1864, № 4092); Редакція.. журналу.., певне, чекає, аж я пошлю передплату, і через те мені книжок не посилає(Леся Українка, V, 1956, 296); Треба було лиш сердитись і чекати, аж лихо порозносить дітиськів (Петро Козланюк, На переломі, 1947, 55). Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 23.