Гайдамаха

Гайдамаха, м. = Гайдамака. Желех.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках ГАЙДАМАКА, и, род. ми. ів, чол., іст.

1. Учасник народно-визвольної боротьби XVIII ст. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту. Дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили (Степан Васильченко, II, 1959, 358).

2. Під час іноземної інтервенції та громадянської війни 1918—1920 рр. — солдат особливих кінних частин контрреволюційної Центральної ради, а також різних контрреволюційних загонів Петлюри та Скоропадського. Метушня й тривога. Солдатам перетнули путь гайдамаки Центральної ради (Олександр Довженко, Зач. Десна, 1957, 8); — Повне депо наприймав куркулів та інших мерзотників. Є й про нього відомості — колишній гайдамака (Олесь Донченко, I, 1956, 490).

гайдама́ка – іменник чоловічого роду, істота

(учасник народно-визвольної боротьби XVIII ст. на Правобережній Україні; під час громадянської війни 1918–1920 рр. солдат особливих кінних частин Центральної Ради та Директорії; розбишака, шибайголова - розм.) відмінок однина множина називний гайдама́ка гайдама́ки родовий гайдама́ки гайдама́ків давальний гайдама́ці гайдама́кам знахідний гайдама́ку гайдама́ків орудний гайдама́кою гайдама́ками місцевий на/у гайдама́ці на/у гайдама́ках кличний гайдама́ко гайдама́ки [іст.]

Ілюстрації

Див. також

Гайдáмаки — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти польського гніту на правобережній Україні наприкінці XVIII-го на початку XIX-го ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення. Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Гайдамакам присвячений твір Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».

Гайдамаки на Житомирщині

В 1702-1704 pp. овруцькі селяни і міщани хоробро билися проти польської шляхти в загонах Семена Палія. Особливої гостроти набрала боротьба під час гайдамацького руху в 20-60-х pp. XVIII ст. У червні 1720 р. повсталі розгромили Овруцький замок (і не врятували шляхту ні «бронь огниста», ні башти муровані), костьол та домініканський монастир. Палали маєтки і в 1750 р. . Злякана шляхта, побоюючись гайдамацьких засідок на шляхах, відсиджувалась за нововідбудованими мурами Овруцького замку. Особливий страх у них викликав загін на чолі з І. Подолякою. А ще багато овручан бились у загонах повстанців у Радомисльському повіті. Гайдамаки на Київщині

Київ та прилеглий до нього округ на правому березі Дніпра були місцем організації гайдамацьких загонів, а також схованкою для них. Гайдамакам допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники різних управлінь і навіть солдати російського гарнізону. Дві третини Київського округу належали монастирям. За селом чи окремим угіддям наглядав чернець, якого називали городничим. Там, подалі від міста, а отже й контролю властей, гайдамаки знаходили тимчасовий і безпечний притулок. Ченці вбачали в гайдамаках борців за православну віру. В. Б. Антонович писав, що ченці всіх київських монастирів підтримували гайдамаків. Царський уряд намагався ліквідувати гайдамацтво, але заарештованих військовими підозрілих людей передавали до суду магістрату. А той майже завжди звільняв їх з-під арешту чи віддавав міщанам на поруки. Іноді арештанти тікали з міської в'язниці.