Флигон
Флиго́н, -на, м. = Флов. Угор.
Зміст
Сучасні словники
- Вовк, вовк звичайний (Canis lupus L.) — хижий ссавець з роду пес (Canis) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, або дикий собака або дикий пес.
- Вовк, або сірий вовк, або звичайний вовк ( лат. Canis lupus ) - Хижий ссавець сімейства псових. Разом з койотом (Canis latrans) і шакалом (Canis aureus) складає невеликий рід вовків (Canis). Крім того, як показують результати вивчення послідовності ДНК і дрейфу генів, є прямим предком домашньої собаки, яка зазвичай розглядається як підвид вовка (Clfamiliaris). Вовк - найбільш велике тварина у своєму сімействі: довжина його тіла (з хвостом) може досягати 160 см, висота в холці до 90 см; маса тіла до 62 кг.
- Вовк - дуже розумна й витривала тварина. Ці звіри тримаються невеликими, добре організованими зграями з чітко вираженою ієрархією. Зграю очолює ватажок і його обраниця.
- Вовк (Canis lupus) або вовк звичайний. Увесь зовнішній вигляд цього хижака свідчить про його потужність і відмінною пристосованості до невтомному бігу, переслідуванню та нападу на своїх жертв. За величиною досвідчений вовк більше великої вівчарки.
Розповсюдження
Вовк розповсюджений досить широко. Він трапляється на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично в усій північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострова; але в багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк мешкав в Японії, та був там знищений. На північноамериканському континенті сучасна південна межа ареалу вовка приблизно збігається із кордоном США та Канади . В Україні вовк трапляється на всій території за виключенням Кримського півострову, але більш-менш звичайним є тільки в лісовій зоні та в Карпатах.
Екологія
Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю. Він живе в найрізноманітніших ландшафтах, віддаючи перевагу відкритому степу, напівпустелі, тундрі, лісостепу, і за можливості уникаючи суцільних лісових масивів. Причиною того є достаток корму, насамперед наявність диких та свійських копитних тварин, а також умови полювання на них, особливо взимку, коли на розподіл та чисельність хижака вирішальний вплив завдає висота снігового покриву.
Справа в тому, що в пухкому глибокому снігу в лісах вовки сильно провалюються та не можуть догнати лося або оленя. Ситуація змінюється тільки навесні, під час витривалих настів, котрі легко витримують хижаків, але провалюються під копитними тваринами. Загалом, полювання вовків на відкритій місцевості в середньому є набагато ефективнішим, ніж в суцільному лісі.
Для вовків звичайним є родинний спосіб життя. Пари у них утворюються на невизначено довгий строк, практично на все життя. Основу вовчої зграї зазвичай складають батьки з виводком цьогорічних молодих вовків, до якого можуть приєднуватися торішні «прибулі» тварини та холості самці. В зграї лише зрідка буває більше ніж 10—12 особин. Найбільша постійна зграя була зафіксована на Алясці і складалася з 36 вовків. Інколи окремі зграї об'єднуються, що трапляється в місцях скупчення диких або свійських копитних, але такі об'єднання завжди бувають лише тимчасовими; в Казахстані в такому вовчому об'єднанні одного разу було зафіксовано 42 вовки. Вовки досить сильно прив'язані до лігва, і полюють в межах чітко визначеного, хоча й досить великого, району. Якщо їх не переслідують, вони вперто тримаються в уподобаній місцевості. При цьому ділянки окремих родин ізольовані одна від одної, ніколи не перекриваються, і суворо охороняються своїми господарями. Кордони своєї території вовки позначають за допомогою сечових точок та випорожнень на визначених, звичайно добре помітних, пунктах: на окремих купинах, кущах, біля окремо стоячих дерев, стовпів і т.ін. Цей «нюховий телефон» слугує важливим і точним засобом взаємного інформування тварин, запобігаючи зіткненням між господарями ділянки та прибульцями, а в період розмноження, навпаки, сприяючи зустрічі самців та самок. Площі ділянок окремих зграй розрізняються дуже сильно: у східній Європі радіус окремої ділянки становить 3—6 кілометрів, у східному Сибіру влітку — приблизно 10 км, а взимку — до 35 км.
Спосіб життя
Вовки активні переважно в нічні години, але іноді їх можна зустріти і вдень. Про свою присутність вони дають знати голосним виттям, що дуже відрізняється за своїм характером у дорослих самців, вовчиць та молодих, а також залежно від ситуації. Справа в тому, що за допомогою різного роду завивань вовки обмінюються інформацією про наявність здобичі, появу інших вовків на території зграї, появу людей та інші важливі події. Вовки мають також досить розвинуту міміку — вирази їхньої морди, пози та положення хвоста можуть бути вельми різноманітними, що віддзеркалює емоційний стан тварин та має першорядне значення для встановлення контактів між особинами або, навпаки, запобігання сутичок. Із аналізаторів у вовків найрозвиненішим є слух, дещо слабкішими — зір та нюх. Добре розвинена вища нервова діяльність сполучається у вовків з силою, спритністю, невтомністю, швидкістю бігу та іншими фізичними даними, що значно підвищують шанси цього хижака у боротьбі за виживання. Він без видимих зусиль може нести в зубах вівцю, тримаючи її перед собою або закинувши за спину. Зазвичай вовк розвиває швидкість до 55—60 км/год, але на полюванні його швидкість може бути і 65 км/год, в екстремальних випадках може розвинути і 80-85 км/год, а стометрову відстань перед нападом може подолати за 4 секунди тобто зі швидкістю в 90 км/год. Вовк здатний здійснювати переходи до 60—80 км за ніч, а в середньому за добу (в лісовій зоні) проходити понад 20 км. В тундрі, а також в горах, вовки здійснюють сезонні кочування за стадами диких та свійських копитних. Іноді спостерігається помітне збільшення кількості вовків в деякій місцевості внаслідок різкого погіршення умов існування в сусідніх районах. Вовк — типовий хижак, що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Поряд з крупними тваринами в харчуванні вовків велику роль відіграють дрібні — зайці, дикі кролі, мишоподібні гризуни. В теплу пору року вовки ловлять дуже велику кількість польових мишей, лемінгів та інших тваринок такого ґатунку, і на цій їжі добре вгодовуються і навіть жиріють до зими. Влітку вовки не втрачають випадку з'їсти кладку яєць птахів, що гніздяться на землі, пташенят в гнізді, а іноді ловлять навіть водоплавних птахів. Здобиччю вовків також можуть стати лисиці, єнотоподібні собаки, єноти та інші невеликі хижаки, а також свійські собаки, за якими вовки часто полюють спеціально, навіть витягуючи їх ночами з конури на подвір'ї. Зрідка зголоднілі взимку вовки можуть нападати на сплячих у барлогу ведмедів. Також серед вовків спостерігаються випадки канібалізму. На відміну від деяких інших хижих тварин, вовки часто повертаються до недоїдених решток своєї здобичі, особливо в голодний час. Не гордують вони також трупами домашньої худоби, а на морських узбережжях — тушами тюленів та інших морських тварин, викинутих на берег. В степах та пустелях звичайною їжею вовків є різноманітні плазуни та сарана (в роки масового виплоду). Вовки, особливо в південних частинах ареалу, поїдають і деякі рослинні корми — різні ягоди, плоди конвалії, дикі та садові фрукти (падалку), навіть гриби. В степах вони часто поїдають кавуни та дині, втамовуючи таким чином не стільки голод, скільки спрагу, тому що потребують регулярного і досить об'ємного водопою. В Українських Карпатах відомі факти поїдання вовком стиглих плодів горобини. Вовк відомий своєю ненажерливістю. Дійсно, якщо він голодний, то здатний з'їсти до 10 кілограм м'яса за раз. Але в звичайних умовах добова норма на дорослі тварини складає всього лише близько 2 кг, решта м'яса просто розтягується та приховується на запас, і з'їдається пізніше; це не завжди береться до уваги, і сприяє перебільшеній уяві про ненажерливість вовків. З іншого боку, цій тварині притаманна дивовижна здатність голодувати, не втрачаючи при цьому життєвих сил. В Ямальскій тундрі поранений вовк пролежав, не міняючи місця і не полюючи, тобто будучи голодним, 17 діб. Він дуже схуднув, але повністю одужав від поранень і після цього біг як здоровий. В процесі полювання вовків на велику дичину особливо добре видно, наскільки це високорозвинені хижаки і якою складністю відрізняється їхня поведінка. Навіть полюючи вдвох влітку, вовки нерідко практикують поділ обов'язків, коли один з них стає заганяйлом, а інший ховається в засідці. Перший при цьому діє дуже обережно, поступово та методично направляючи намічену жертву в бік свого напарника. В зграї, що переслідує оленя, лося або сайгу, часто одні хижаки біжать безпосередньо за жертвою, а інші — не поспішаючи зрізують кути, і, відпочивши, змінюють перших. При цьому хижаки демонструють вражаючу невтомність, нещадну настирливість і рано чи пізно в абсолютній більшості випадків домагаються свого. Іноді вони заганяють оленів на скелі, і, оточивши, чекають, коли ті, втомившись, спробують прорватись і втекти. Нарешті, вовки вміло виганяють оленів та сарн на ковзку голу кригу річок та озер взимку або ріжуть їх в глибокому пухкому снігу або по насту. Але в інших умовах вони не здатні наздогнати здорового дорослого оленя, тому їхня здобич більш ніж на 60% складається з хворих та старих тварин.
Розмноження
Гін у вовків буває взимку, в різних районах ареалу — з грудня до березня. У старих вовків гін звичайно протікає в досить мирній обстановці, якщо їхня пара збереглася або якщо не з'явився інший, самець-одинак. Коло молодих та самотніх старих вовчиць може збиратись група самців. Між ними часто виникають жорстокі бійки за право стати партнером самки, часто із смертельним результатом для найслабкіших. Цьому сприяє надлишок самців, що часто спостерігається в популяціях вовків Євразії та Північної Америки. Лігвом вовкам звичайно слугують різні природні притулки — під вивернутим корінням дерев, серед бурелому, в нішах, на схилах яруг та балок, у скельних розщелинах і т. ін. Іноді вовки пристосовують для себе нори борсуків, песців, лисиць та шакалів шляхом їх розширення та поглиблення, рідше — риють нори самі. Своє лігво вовки влаштовують звичайно в глухих, важко досяжних місцях, обов'язково неподалік від водойм, ретельно його маскуючи; при підході до лігва вони вдаються до різноманітних мір безпеки, щоб не видати місцезнаходження потомства. Але, на відміну від цього, відомий цілий ряд випадків, коли вовчат знаходили в цілком несподіваних місцях: в старих скиртах соломи, штабелях дров, складах снігозахисних щитів повз дорогою, і навіть в хлібному полі за кількасот метрів від села. Характерно, що вовки ніколи не полюють поблизу свого лігва, а лише на відстані 7—10 кілометрів — що, звичайно, також сприяє безпеці виводку. Після того, як вовчата достатньо підростуть, щоб слідувати за батьками, вовки припиняють користуватись постійним лігвом, а зупиняються на відпочинок щоразу в іншому, але завжди надійному, місці. Вагітність у вовків продовжується від 65 до 75 діб. У виводку в середньому нараховують 5—6 вовчат, зрідка до 14—15, а інколи — лише 1—2 (у старих або молодих вовчиць). Вовчата народжуються навесні, сліпими, із закритими вушними отворами, вкриті рідкою бурою шерстю. Прозрівають через 9—15 днів; в трьохтижневому віці починають виповзати з лігва; півтора місяці мати годує їх молоком, але вовчата ще в цей період починають потрохи їсти напівперетравлене м'ясо, що його відригує самець, який весь цей час постачає їжу вовчиці та вовчатам. Вовчата зростають швидко: за перші 4 місяці їхня маса збільшується майже в 30 разів, але потім темп росту помітно зменшується. Поступово вовчата привчаються вбивати дрібних тварин, яких їм приносять батьки, а потім вчаться і полювати по справжньому. Хоч дорослі вовки досить уважно піклуються про своє потомство, тим не менше багато вовчат гине на першому році життя: смертність у вовків в цей період життя найбільша і досягає 60—80%. Відповідно до спостережень за канадськими тундровими вовками, у вихованні вовчат часто окрім батьків може брати участь молодий самець-одинак, що цього року залишився самотнім (в художній літературі це явище описане в книзі канадського натураліста Фарлі Моуета «Не кричи „Вовки“!» (Farley Mowet: «Never Cry Wolf»)). Вовки досягають статевої зрілості на другому році життя, а самиці — тільки в трирічному віці, та й то часто на перший рік не здатні знайти собі пару. В природі вовки живуть максимум до 15—20 років, але вже у віці 10—12 років в них виявляються ознаки старіння.
Охоронний статус
В ряді місцевостей свого первісного ареалу вовки зникли, а в інших їхня чисельність мала — наприклад, в Мексиці близько 50 особин, в Іспанії та Португалії разом — близько двохсот. Але загалом цей вид не вважається таким, що знаходиться під загрозою зникнення. В Червоний список МСОП занесено особливий підвид вовка — північний гірський вовк (Canis lupus irremolus), що зберігся лише в національних парках Єллоустоун та Глейшер в США. Загальна чисельність цього підвиду не перевищує 20 особин.
Гібридизація
Значну загрозу для генетичної структури популяцій вовка несе гібридизація з іншими видами і формами роду Canis. В регіонах з низькою щільністю вовка (зокрема, внаслідок його винищення) вовк нерідко формує шлюбні пари з бродячими псами (Canis familiaris). Вовко-псові гібриди формуються у більшості випадків, коли порушена просторова структура популяцій вовка і є брак шлюбних партнерів. Особливо часто гібриди виявляють на півдні ареалу вовка, зокрема й на півдні України. Існує також цілий напрямок виведення вовко-псових гібридів (wolfdog) для утримання їх у якості службових тварин, зокрема загальновідомих «чехословацьких вовкопсів». Гібридний статус припускається для кількох таксонів Canis, зокрема для «рудого вовка» (Canis rufus).
Вовк у культурі
Ціла низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі. У тих регіонах, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка. Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк. У болгар і сербів тотемною твариною також є вовк (відбилося навіть в людських іменах).
Ілюстрації
|
|
|
|
|
Медіа
Див. також
[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/{{{підрозділ=Університетський коледж}}}]]
