Утуга
Утуга, -ги, ж. = Туга. На чужім краю є що їсти й пити, тілько серцю втуга, ні з ким вогорити. Грин. ІІІ. 397. Яка ж мені за тобою втуга великая. Грин. ІІІ. 219.
Зміст
Сучасні словники
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда
ТУ́ГА, и, жін. Почуття глибокого жалю; важкий настрій, переживання, спричинені якимсь горем, невдачею і т. ін.; журба, сум. Засумував же тяжко наш Осауленко.., занудив світом несказанно. З лиця спав, аж почорнів од великої туги (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 269); Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкі думки обсіли голову (Панас Мирний, III, 1954, 14); Журавлі тяглися на південь довгими ключами, і їх журливий гаркавий крик віддався в серці поета безмежною тугою (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 160); Смерть Леніна викликала невимовну тугу по всій землі нашій радянській, а серед трудящих — і за кордоном (Павло Тичина, III, 1957, 139); // за ким — чим, по кому — чому. Це почуття, викликане відсутністю кого-, чого-небудь, хто (що) знаходиться десь далеко. Безліч не спала ночей мати у тузі за сином (Микола Терещенко, Правда, 1952, 175); Говорили зразу, що він [тато] убив себе з туги по мамі (Іван Франко, III, 1950, 97); Такий плач, сповнений любові до рідного краю і туги по ньому, міг вирватися з грудей людини, яка сама зазнала всю гіркоту і тягар турецької неволі (Максим Рильський, IX, 1962, 232); // Журливий вираз (обличчя, очей і т. ін.). Знати по очах було, що плакав чоловік, ще й зараз туга стояла в очах (Андрій Головко, II, 1957, 323); Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдови. з очима, повними туги (Олесь Гончар, III, 1959, 217); Григір відвів убік налиті тугою очі (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 135). ♦ Вдаватися (вдатися) в тугу — впадати в стан глибокого жалю, дуже сумувати, журитися. — Ой, не тужи, моя мила, В тугу не вдавайся, За півшести неділеньки Мене сподівайся (Українські народні думи.., 1955, 152); Відводити (відвести) тугу [від серця] див. відводити; Душа (серце) обгортається (обгорнулася і т. ін.) тугою див. обгортатися; Не сходить туга з серця див. сходити; Обгортати (обгорнути) душу (серце і т. ін.) тугою див. обгортати; Розважати (розважувати, розважити) тугу див. розважати; Темна туга див. темний; Туга душу (серце) обгортає (обгорнула) див. обгортати; Туга на серці див. серце; Туга розпирає груди (душу, серце і т. ін.) див. розпирати.
ЖУРБА́, и, жін.
1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журба — не сонце, а сушить добре (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 35); * У порівняннях. Тече, мов журба, тиха річка Сула... (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 131). Журба бере (взяла, обнімає, обняла) кого; Журба налягає (налягла) на кого — важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі... журба мене бере (Нечуй-Левицький, III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток (Панас Мирний, II, 1954, 65); Журба з'їла (зсушила) кого — великі переживання, туга, печаль негативно вилинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не уроки — Журба мене з'їла! (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 95); Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п'є, зовсім журба зсушила (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 19); З (від) журби — через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум'яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Нечуй-Левицький, II, 1956, 243); Навести журбу на кого — засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Нечуй-Левицький, II, 1956, 93); У журбі — охоплений важкими почуттями, переживаннями. — Під балкон своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Леся Українка, I, 1951, 370).
2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу (Марко Кропивницький, II, 1958, 19); Кожна хата має свою журбу, своє горе (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 436); Сів [Іван], заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Леонід Первомайський. II, 1958, 492).
Виливати (вилити) свою журбу — ділитися з ким-небудь своїм горем, розповідати про ті важкі обставини, що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна] коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 437).
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
Див. також
Джерела та література
1. Туга // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
2. Н. Хамітов. Туга // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 649. — 742 с.
