Кійло

Кійло, -ла, с. Ковыль, Stippa pennata. О. 1862. V. Кух. 38. Ой по горі, по горі, там Грицюхно ходить, там біле кійло косить та коню свойму носить. Грин. III. 462.

Сучасні словники

КІ́ЙЛО, а, с., діал. Ковила. Часом і межи кропивою росте кійло (Номис, 1864, № 9307); * У порівн. Погляд був соколиний, а ус такий, що вітер маяв їм [ним] як кійлом (Вовчок, Вибр., 1937, 233).
Кійло, ла, с. Ковыль, Stippa pennata. О. 1862. V. Кух. 38. Ой по горі, по горі, там Грицюхно ходить, там біле кійло косить та коню свойму носить. Грин. III. 462.
кі́йло див. ковила́. ковила́ = кови́л = ти́рса [-трава́] = кі́йло — трав’яниста степова рос­лина родини злакових з вузькими листками та квітами, зібраними в пухнасті волоті; у народній твор­чості символізує волю, оскільки південні степи, де вона росте, по­в’язані з козацьким життям, похо­дами, духом свободи; трава є іде­алом краси для жіночого волосся: «Ой коби в мене такі косоньки, такі жовтенькі, як се кійло»; не ви­падково ковилу за м’якість прозва­ли також шовко́вою траво́ю; пop. у величальних піснях: «А в того коня шовковий хвостик, А в того коня кійлова грива, Кійлова грива коня покрила»; кійло (ковила) має не лише красу, а й силу, яку теж пе­редає коневі: «На горі Іванко хо­дить, шаблею кійло косить, Під кониченька носить Та кониченька просить: — їж, коню, те білеє кій­ло, Щоб здужав за Дунай плисти, Нашу Марусеньку увезти»; коли кажуть: «Часом і межи кропивою росте кійло», мають на увазі, що гарна добра, совісна людина знай­деться і серед негідного оточення; шум і свист тирси під час віт­ру, особливо сильного, віщують смерть: «Ой коли ж тебе, сердень­ко, ждати? — Як стане по степу ві­тер повівати, очерет та траву по степу розсипати, тоді, моя мила, мене ждати-піджидати. Тоді питай вітра буйного: — А де ти подівався, молодий козак? — А вітер буйний у отвіт промовить: — ой лежить козак убитий та у полі під роки­тою». А по степу-долині ковила си­віє, А скрізь по ковилі свистун вітер віє! (пісня); Жита похилились, де паслися ваші коні, де тирса шуміла (Т. Шевченко); Де ковила, там і хліб (приказка); Стирчали біляві пухнасті вінчики тирси, співучої степової трави (Олесь Гончар).

Ілюстрації

• 
• 

  Монета із зображенням ковили

• 

  Територія поширення ковили

Див. також

Червона книга України - ковила українська

Джерела та література

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 159.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 243.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 243.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 295.

Зовнішні посилання

Електронний словник української мови
Публічний електронний словник (2)