Ку

І. Ку, пред. Къ. Явор ку ней промовив. Гол. II. 713.

Ку! меж. = Куку! А зозуленька як ку, так ку! А соловейко як тьох, так тьох! Чуб. V. 589.

Сучасні словники

КУКУ, виг.

1. Звуконаслідування, що означає крик зозулі. Між листям десь Зозуля закувала: — Куку! (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 59); Од ставків зозуля десь на осиці ранковій зраділа: — куку!.. куку!.. (Андрій Головко, I, 1957, 208); А по бурі, шумі, гуку залунало: куку! куку! (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 156); // у знач. присудка. В саду зозуленька — куку, куку, — А я молода терплю муку (Павло Чубинський, V, 1874, 586). ♦ Куку в руку [дати, взяти і т. ін.], заст. — дати, взяти хабара. — Бакшиш треба дати... ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку... Хабар... (Михайло Коцюбинський, 1, 1955, 382).

2. Уживають діти, коли, сховавшись, подають голос, щоб їх шукати. «А куку!» (каже дитина, бавлячись) (Номис, 1864, № 9269); Але весела й жвавенька була 1 щебетала дівчинка мала: «Куку, куку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» (Леся Українка, I, 1951, 31).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 387.

Ілюстрації