Верховина

Верховина, -ни, ж. Вершина (дерева, горы). Він на те дерево: заліз аж на саму верховину. Рудч. Ск. І. 4. Могила-верховина. Курганъ на возвышенномъ мѣстѣ. обыкновенно сторожевой постъ. Ой могиловерховина, чомусь рано не горіла. Гол. І. 96. Ум. Верховинка. Шух. І. 204. ВЕРШИ́НА, и, ж. 1. Верхня, найвища частина чого-небудь (перев. дерева, гори). Настане літо; жовтий цвіт Укриє липу до вершини (Щог., Поезії, 1958, 302); Гірські вершини потопали в хмарах (Кучер, Зол. руки, 1948, 80).

∆ Верши́на кута́, мат. — точка перетину прямих, що утворюють кут; Верши́на трику́тника, мат. — вершина кута, що лежить проти його основи.

2. чого, перен. Найвища точка розвитку, найвищий ступінь. Ми ті, що, сягнувши вершини прогресу, — В степах засвітили вогні Дніпрогесу (С. Ол., Вибр., 1957, 30); Вдарився [Фред] лобом об дубовий стовп, що правив за основу їхньої халабуди. Гострий біль у надбрів’ї став вершиною всіх Фредових страждань (Збан., Курил. о-ви, 1963, 67).

3. Початок, верхів’я яру і т. ін. У вершині яру, який розходився двома мілкими степовими вибалками, Бармаш зупинився (Коз., Гарячі руки, 1960, 152).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 337.