Вигук
Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Версія від 00:02, 20 грудня 2016; Akkot.gi15 (обговорення • внесок)
Ви́гук, -ку, м. Крикъ, выкрикъ. Козаків угледено.... вигук роскотився, і полетів турчин легкими кіньми на козаків. МВ. ІІІ. 56, 130.
ВИ́ГУК, у, чол.
1. Голосно викрикнуте, вигукнуте слово, фраза або звук, який передає певне почуття. Вона [сусідка] трохи спізнилась... — Як! знову вона? — скрикнула Марта. Однак їй зараз стало досадно за вигук (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 292); Їхні голоси перекрив дружний вигук «Ура!» (Петро Панч, В дорозі, 1959, 139); Після вигуків здивування запанувала глибока тиша (Олесь Донченко, III, 1956, 18).
2. лінгв. Незмінна частина мови, яка служить для безпосереднього виявлення почуттів і вольових виявів.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 380.
