Веліти

Веліти, -лю, -лиш, гл. Велѣть, приказывать, приказать. Ой чому не прийшов, чому не приїхав, як я тобі, серденько, веліла? Мет. 31. Не веліти. Не позволить, не велѣть, запретить. Мені мати не велить з тобою, серце, говорить. Мет. 54. Не велять ходити, дівчини любити. Мет. 92. Я не велю милому журитися. Мет. 99.

Сучасні словники

ВЕЛІТИ, лю, лиш, недок. і док.

1. Давати розпорядження, наказувати. Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла (Тарас Шевченко, II, 1953, 72); Большакову й другому санітару він діставав.. гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові (Юрій Яновський, I, 1958, 121); // Прохати, доручати зробити що-небудь. — Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми (Панас Мирний, IV, 1955, 57); // із запереч. не. Забороняти, не дозволяти. — Батько не велить дружитися.., — крутив парубок, дивлячись кудись убік (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 248); З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий (Степан Васильченко, II, 1959, 467).

2. перен. Вимагати, вважаючи правильним. [Кугут:] Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить (Марко Кропивницький, I, 1958, 91); І все було, як добрий тон велить (Максим Рильський, I, 1956, 157).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 323.

Посилання

[[1]]