Кий

І. Кий, ки́я, м. 1) Палка, трость. Язик доведе до Київа і до кия. Ном. № 1125. Один тілько мій Ярема на кий похилився. Шевч. 207. 2) Дубина, палка, на концѣ которой шаровидное утолщеніе отъ оставленной части корня. Приходить багато народу з мечами й киями. Єв. Мр. XIV. 43. Ум. Кийок, кийочок. Которий козак не міє в себе шаблі булатної, пищалі семип’ядної, той козак кийка на плечі забірає, за гетьманом Хмельницьким ув охотне військо поспішає. Мет. 391, 392. Ув. Киюра, кияка, кияра. Як сім раз одважить киякою, то хліба більше не їстимеш. К. ЧР. 273.

ІІ. Кий, мѣст. сокращенное изъ який въ выраж. Кий біс! Гліб. Кий чорт! Мнж. 61.