Шельма
Шельма, -ми, об. 1) Бранное: шельма. К. ЧР. 396. Шевч. 136. Стоїть шельма розлучниця, з милим обнялася. Чуб. V. 185. 2) = Кадина. (Стрижевск.).
Зміст
Сучасні словники
Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)
ШЕ́ЛЬМА, и, чол. і жін., розм.
1. Хитра й спритна в своїх учинках людина. Запорожець зареготав. — Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 188); Поглядав дід Пилип, любувався шельмою-їздовим, усміхався (Володимир Бабляк, Вишневий сад, 1960, 153); — Ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 302).
2. Уживається як лайливе слово. «Га, — крикнув [пан], — шельмо, так ти робиш!» На мене шнуром замахнувсь (Іван Франко, XIII, 1954, 109); — Як тебе звать? Йваном! Брешеш. А я знаю, що ти Кручок. Мене не обдуриш, я тебе бачу у шельма! (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 200).