Окрик

О́КРИК, у, чол.

1. Вигук, яким окликають кого-небудь. "Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать .. До пам'яті привів мене окрик господаря: — Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться "(Олександр Ковінька, Кутя.., 1960, 24); Враз, несподівано для самого себе, я скрикую: «Гутман?» Двоє лісорубів, вражені моїм окриком,.. починають озиратися навколо (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 187).

2. Вигук, який має в собі наказ, погрозу і т. ін. "Корчмар терпляче зносив усе — І окрики, і погрози, і зневагу." (Натан Рибак, Помилка.., 1956, 11); "Начальницький окрик подіяв, справді, магічно." (Юрій Смолич, Мир.., 1968, 404); "В дворі в'язниці вже чулися окрики конвоїрів, схожі на собаче гавкання." (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 101); 3. Вигук, що виражає яке-небудь почуття. "Окрик болю роздався в хаті." (Ольга Кобилянська, II, 1956, 237); "Пін хотів узяти одне зернятко на зуб, та Яремченко перепинив цей намір зляканим окриком." (Д. Кедзик, Дніпро.., 1951, 6); "В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой!» біжить назад." (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 20).