Брикати

Брикати(-ся), -каю(-ся), -єш(-ся), гл. 1) Лягаться. Знай, кобило, де брикати. Ном. І все кобилок поганяє, що оглобельна аж брикає. Котл. Ен. І. 28. Старій кобилі не брикаться, сивій бабі не цілуваться. Ном. № 8888. 2) Артачиться; капризничать, зазнаваться. Пархоме! в щасті не брикай: як більш нема, то й так нехай. Посл.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках БРИКАТИ, аю, аєш, недок. 1. неперех. Підкидати зад і задні ноги (про копитних тварин); вихати, хвицати. Ускочив [Осел] у село — всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав, Аж куряву підняв (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 186); А Хуанова кобила, Наче справді норовиста, Так брикає, Що здається, Скине геть кавалериста (Володимир Самійленко, I, 1958, 261). 2. неперех. Граючись, пустуючи, бігати й стрибати. На вінику по хаті брикають [діти] (Марко Черемшина, Тв., 1960, 298); Старого пастуха бере і сміх і гнів: Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати! (Максим Рильський, I, 1956, 2). 3. неперех., перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати. Пархоме, В щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба! (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 82). 4. перех. Бити задніми ногами. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую — Старих нехай брика Пегас (Іван Котляревський, I, 1952, 234).