Вольницька Аліна Володимирівна
Зміст
Персональні дані
ПІБ
Вольницька Аліна Володимирівна
Група
Електронна пошта
avvolnytska.ij20@kubg.edu.ua volnytska8@ukr.net
Соціальні мережі, блоги
Навчальна діяльність
Навчання на MOOC
Навчання на масових відкритих онлайн курсах)
Навчальна практика
МІСТО «БЕЗ» ВІЙНИ
Місто «без» війни. Те, що мене зараз хвилює, дратує і не відпускає. Моє містечко Борзна в Чернігівській області. Територія і люди, які менше постраждали від війни. Як вони себе поводять та що їх турбує. Ще не будучи вдома, я слідкувала за подіями в моєму краї, слухала розповіді рідних про тамтешню ситуації. Історії були однаковими: «Що ці люди творять?! Б’ються в чергах до банкоматів, магазинів, ніби вбити готові за ту третю пачку гречки, сердяться через комендантську годину, а ще претензії до приватних підприємців, чому ж вони не привозять тих чи інших товарів» тощо. Коли 10 березня я все ж змогла повернутися додому, то була дуже здивована. Неприємно здивована. Такий контраст з Києвом! В цьому місті нема війни. Люди не розуміють, що це, бо їх вона не торкнулося, але ж вони й не хочуть цього зрозуміти. Міські мешканці критикують все і всіх. Це почуття об’єднаності, яке я відчувала в Києві, зникло. На зміну прийшло почуття байдужості. Якось я зустріла свого однокласника та ще кілька знайомих, з якими ми затіяли гарячу дискусію. Два парубки видали мені те, що й досі на голову не налазить: «Ну ось дивись, на нас война вплинула позитивно, бо у нас дєньгі появились», а далі сміх. Це говорить тутешня молодь! Повертаючись до теми «місто «без» війни». Добре, що не всі міста, смт та села України постраждали. Я щиро радію, що моя Борзна вціліла. Та поки хтось бореться з провиною вцілілого постійно допомагаючи, решта – «война вплинула позитивно», б’ється за крупу, жаліється на голосну сирену, яка тут і так рідкість. Мені страшенно болить, що в момент, коли треба об’єднатися і бути свідомими, деякі українці так ганебно себе поводять і ще ганебніше висловлюються. Та завершити я хочу позитивно. Я знаю, що в моєму містечку, як і в інших поселеннях України живуть гідні люди. Слід лише цю гідність частіше демонструвати.
НАЙДОВША ДОРОГА ДОДОМУ
Дорога додому. Моя найдовша дорога додому. Дорога тривалістю в три тижні. Все почалося 24 лютого о пів на шосту ранку в гуртожитку Києва. Мій міцний сон перервала сусідка по кімнаті. Вона сиділа на моєму ліжку і щосили трясла мене за ноги. Я відкрила очі і побачила дівчину, яка в істериці кричала мені про війну. Її страх заповнив всю кімнату, але не мене. Мій мозок все ще спав і не розумів, що відбувається, але краєм вуха я чула галас на коридорі. Прийшовши до тями, я подзвонила мамі. Уявляю, як її здивував мій дзвінок в таку ранню годину. Найголовніше питання цього ранку було – як мені дібратися додому, адже автобуси ходять рідко, тож було прийнято рішення їхати спочатку на квартиру до тітки. Певно з цього моменту і починається моя найдовша дорога додому. Я збирала речі, довго думаючи над тим, що мені треба. Можливо я вас повеселю, коли скажу, які найдивніші речі я забрала з собою. Тож, я врятувала зошит, куди виписувала домашнє завдання, дві книги, які зайняли половину валізи, два шоколадних батончика та сирочок. Я була настільки спокійною, що навіть сміття винесла. Я зібрала всі свої лахи до купи і відправилася в путь. Моїм місцем призначення була квартира на Оболоні, до якої мені добиратися хвилин 40. На вулиці вже була купа людей. Біля банкоматів зібралася черга. Всі кудись йшли з валізами та прощалися. Спустившись в метро, я помітила чоловіків у військовій формі. Навіть почала лічити кожного наступного. Я пильно вдивлялася в їх серйозні обличчя, аби вловити ще якусь емоцію. З усіх боків лунали чутки від бабусь. Аби не слухати всі домисли оточуючих, я занурилася в новини. Час пролетів швидко і ось вже станція Оболонь. Я виходжу з вагона і знову бачу купу людей з валізами та тваринами. Однак, цього разу вони нікуди не йшли. Вони сиділи, думаючи, що робити далі. Певно, тоді вперше мене кольнув страх. Я вийшла з метро і прямувала до будинку тітки. Розглядала все навкруги, запам’ятовувала Київ таким живим, ніби боялася більше не побачити. Втім, зустрічала лише налякані очі. Я зайшла в квартиру до тітки, яка тим часом готувала борщ. Отака реакція була у неї на події. Я не збиралася розкладати речі, бо думала, що сьогодні поїду додому. Мою наївність зруйнували новини, що голосили про небезпечність шляху. Тому наступні три тижні я провела у маренні своїм домом. Кожного дня я мріяла про зустріч з рідними. І ось він – шанс. Одного дня, мама подзвонила і сказала, що наша знайома буде їхати до мого міста завтра автобусом. Почувши слова «знайома буде їхати», я сказала, що їду. Мені було все одно коли, як, з ким, бо вже уявляла, як обійму рідних. Рішення прийнято, місце в автобусі заброньовано, виїзд завтра об 11:00, вартість білету – 600 грн. Була лише одна умова: не говорити бабусі, бо буде хвилюватися. Дорогою до місця від’їзду, я знову роздивлялася Київ. Він був зовсім іншим: весь у написах про російський корабель, блокпостах, зруйнованих будинках і військових. Чекаючи на автобус, мені подзвонила бабуся, якій я сказала, що я у тітки, все гаразд. Транспорт затримувався, тож я виїхала лише о 12:00. Автобус був переповнений. Люди настільки хотіли потрапити додому, що готові були стояти. Дорога була довгою і хвилюючою. Кожну хвилину я відписувала своїм рідним, що зі мною все добре, але за вікном тільки й бачила оголошення «обережно міни». Зупинки на блокпостах, перевірка документів, розбита техніка з боку дороги, невідомі мені шляхи, бо багато доріг та мостів зірвано, дорога тривалістю в п’ять годин. І ось вона, мама, яка в сльозах біжить мене обіймати та тато, який досі не вірить, що я тут. Я заходжу до будинку, дзвоню бабусі, щоб сказати: «Я ВДОМА!!!».
Навчальна практика
Військовий госпіталь: ти обираєш життя
Медичні заклади не бувають приємними. Це факт. Там завжди моторошно, шумно, багато болю. Особисто я, маю саме таке загальне враження від всіх відвіданих лікарень. Втім, досвід кількох походів до військового госпіталю змусив забути все, що я бачила до цього. Два місяці тому я вперше відвідала «Головний військовий клінічний госпіталь» в Києві. Метою походу було супроводження мами на обстеження до лікаря щодо її судин. Нічого страшного, але вона давно шукала хорошого лікаря. Саме такого їй і порекомендували. Вже написавши потрібну адресу в гул-карти я побачила, що наше місце призначення – військовий шпиталь. Дуже здивувалася. Ще не дійшовши до лікарні зустріли багато військових. Поки все було логічно. Ми дійшли. Бачимо відчинені ворота, назву й ще більше людей в формі. Проходимо в пункт видачі перепусток. Віддаємо свої паспорти й говоримо до кого ми. Після отримуємо одноразові перепустки та йдемо до блокпосту. Нас пропускають і підказують, куди саме йти. А йти далеко. Територія медичного закладу величезна, ти потрапляєш в окремий світ. Там так гарно! Стільки зелені, простору, лавочок й декілька симпатичних будівель. Вражають масштаби спочатку площі…потім тебе вражає кількість поранених. У кожного другого немає кінцівок, вони на візках, без зору, з перемотаними головами тощо. Тобі боляче бачити наслідки й розуміти причини. Ти бачиш військових на лавці із втупленим поглядом на старезне піаніно під аркою. Побита техніка, якісь уламки, ще купа поранених, а поряд стоїть великий синьо-жовтий напис: «Я♡ЗСУ». Ми йшли далі й ставало лише страшніше. Ще на вході я зняла кілька випадкових відео красивої природи. Далі я вже не бачила її. Тільки їх: поранених, підбитих і сумних жінок та чоловіків. Такі були мої враження після першого візиту. А таких в мене було ще два. Тиждень тому все вже як в тумані, ми йшли мовчки. Я знову побачила те й тих, кого б не хотіла бачити. Хотілося уявляти, що це музей минулого. Втім, це не експонати – живі люди. Щастя, що вони – ЖИВІ! Сьогодні були там втретє. Ми побачили білочку. Люди в формі побачили її й тикнули мило пальцем, аби й інші звернули увагу. Потім знову в очах були наслідки війни. Дивно дивитися на ці дві контрасті реальності. Багато думаєш про життя, яке відбувається в тебе. Згадуєш про буденні проблеми. Милуєшся природою, тішишся, що побачив дуже близько білочку. А потім бачиш те, як люди вчаться жити, як вони пристосовуються. Як всім страшно, але вони обирають життя. Ми всі його обираємо кожного дня, не дивлячись на те, що іноді й нашого вибору недостатньо. Ми не забуваємо про майбутнє, але все ж більше віримо сьогоднішньому дню. А завтра буде, допоки ми цього хочемо.
