Люляти

Cловник Грінченка

Лю́ляти, -ляю, -єш, гл. 1) Баюкать. Люляю, люляю, поб’ю котка, полаю. Мет. 2. 2) Спать (о дѣтяхъ). А Савиха молоденька дитину колише:
«Ой люляй, люляй, вродливий синочку!». 

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ЛЮЛЯТИ, люляю, люляєш, недок., перех. і без додатка, розм. Колихати, приспівуючи. Десь недалечко хтось потихесечку дитину люляв (Марко Вовчок, I, 1956, 345); Люляю, люляю, Поб'ю котка, полаю, Щоб по ночах не ходив, Малих діток не будив (Українські народні пісні, 2. 1965, 6).

       ОЙ ЛЮЛЯЙ ЖЕ МІ, ЛЮЛЯЙ
      Українська народна пісня
   
    Ой люляй же мі, люляй,
    Кед мі маш люляти,
    Бо я тебе не мам
    Коли колисати.

   Ни я тебе не мам
   Коли колисати.
   Ни я тобі не знам
   Красні заспівати.

   А люляй мі, люляй,
   Пренайкращий пташку.
   Нашто я тя ховам
   На ту біду тяжку.

  Люляй же мі, люляй,
  Дітятко маленьке.
  Дітятко маленьке,
  Красне, білюсєньке.

  А люляй мі, люляй,
  Сиви очка стуляй,
  Сама бим стуляла,
  Кебим сиви мала.

  А люляй мі, люляй,
  Мій сивий голубе,
  Хто тя заколише,
  Як мене не буде?

 А люляй мі, люляй,
 Кед мі маш люляти,
 Як мі будеш спати,
 Вшию ти кабатик.

 А усний мі, усний,
 Великий виросний,
 Ангел тя зобудит,
 Він тебе рад видит.