Любо

Любо, нар. 1) Пріятно; хорошо; красиво. У людей діти любо поглядіти. Ном. № 9204. Сияло сонце в небесах; а ні хмариночки, та тихо, та любо, як у раї. Шевч. 100. Любо й неньці, як дитина в честі. Ном. № 9226. З гарної дівки гарна й молодиця, гарно завертиться, любо подивиться. Ном. № 9004. 2) Съ наслажденіемъ. Не дві ночі карі очі любо цілувала. Шевч. 66. Невольники лежять, простягшись любо. К. Іов. 8. 3) Любовно, въ любви, въ согласіи. Ум. Любо́нько, любе́сенько. І досі ще стоїть любенько рядок на вигоні тополь. Шевч. 492. Ходить по хаті..., урядившись як можна гарніш, виголившись чистенько і чуб вистригши любесенько. Кв. Тихенько й любенько день мине. МВ. І. 18. Мені, моя доле, дай на себе подивитись, дай і пригорнутись, під крилом твоїм любенько в холодку заснути. Шевч. 622. Сестро моя, не журись, голубко! Досі жили з тобою любенько, треба так і звікувати. МВ. І. 12. І за руки любенько взявшись, до ратуші пішли тишком. Котл. Ен. V. 44.

Сучасні словники

ЛЮ́БО, присл. Приємно, гарно. Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 335); Сонце.. любо світило і обдавало їх своїм світом (Панас Мирний, I, 1954, 166); Як він любо говорить! (Валентин Речмедін, Твій побратим, 1962, 99); // у знач. присудк. сл. У хаті в нас любо, мило! (Марко Вовчок, I, 1955, 238); Мені так любо, любо стало, Неначе в бога (Тарас Шевченко, II, 1963, 38); Жалко і весело! сльози і сміх! Зелено, любо, і сіється сніг... (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 209); Матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий (Андрій Головко, II, 1957, 210); // Ласкаво, з любов'ю. Дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує! (Марко Вовчок, I, 1955, 144); Не дві ночі карі очі Любо цілувала (Тарас Шевченко, I, 1963, 22); Дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві (Любов Яновська, I, 1959, 31).

Любо-дорого; Любо-мило — дуже, надзвичайно добре. Б'є він ворога — Любо-дорого, Визволяє з неволі свій край (Олександр Підсуха, Загули.., 1960, 82).

Ілюстрації