Жалкування

Жалкува́ння, -ня, с. Сожалѣніе. МВ. (О. 1862. І. 91). І прийде час німого жалкування. К. ПС. 151.

1) - я, сер. Дія за значенням жалкувати. — Я перешкодив вам, професор, — з щирим жалкуванням промовив Ласточкін, — ви якраз працювали (Юрій Смолич, III, 1959, 551); — В неї на виду, на очах не щире клопотання, не щире жалкування, а якесь роблене... (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 237).

2)Жаль огортає (огорнув, обняв) кого — стає дуже важко кому-небудь, охоплює туга, сум, почуття скорботи когось. Аж жаль бере, як розказать: З Овечок перше вовну драли, А далі м'яса забажали, Та й ну щодня Овець качать (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 97); Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б'ють (Панас Мирний, II, 1954, 129); Харитю живий жаль бере за серце (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 16); Почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село (Марко Вовчок, I, 1955, 63);