Єнчий

Єнчий, єнший, -а, -е = Инший. Желех. Ой чув же я через люде, що єнших кохаєш. Грин. ІІІ. 228.

Приклад з літературного твору

У єнчого ватага, то до води маржину тра гнати та ще чєсом і далеко. А у мене вода до маржини йдет...Єнчий ватаг та бачив би тільки ті моменти, коли спузар прикурне та й дрімне.("Довбуш" Хоткевич Гнат)

— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник? ( Софія Парфанович Загоріла полонина 2)

Пообідавши, мужик

Має зовсім єнчий дриґ,

Як з’їст сала, байду хліба,

Як поп’є гарбати,

То вже може щось робити ( Олекса Терен "ҐАЗДА")

Хтось, в знак протесту, їздит на незадекларованім авті, єнчий показово ходе пішки вулицями по пас у багні, але у мештах зі скєри молодого ґучча чи старого вирсача ("Реваківастець!"Яків Кутовий. )

- Ясна річ. Боже, мені так подобається моя Ходорівщина, яка є складовою Опілля. І знову мені згадується костюм, який бачила змалечку в моєї бабці Катерини. Пам’ятаю її куферок (скриня – примітка автора), який вона витягувала, коли збиралася до церкви. Одягалася в народний стрій: у вишиту сорочку, темно-синю спідницю кашемірову, на якій були вишиті в кольорі делікатні букетики. Вона мене завше дивувала, бо мала п’ять чи шість сорочок, а вишитих комірців до них двадцять п’ять. Ті комірці пришивалися на ґудзики. І бабця щонеділі вбирала до сорочки єнчий (інший - примітка автора) делікатний комірець. А поверх того камізельку, шельонову хустку тернову і корсетик з гранатової шерсті, вишитий на кишеньці. Для мене завше було то загадкою. Випадало ж так, що я не могла детально вивчити народний костюм Опілля. Вже потім, коли закінчила університет і працювала в музеї, то пані Леся Сварник якось показала мені один костюм. І я раптом побачила баби Катерини сорочку з прищіпленим комірчиком. То так втішилася. А пані Леся розповіла, що це – стрій, характерний для Жидачівщини.( РОМАНА КОБАЛЬЧИНСЬКА: «СВІТ ПРЕКРАСНИЙ, ТІЛЬКИ ТРЕБА ВМІТИ БАЧИТИ ЙОГО…»)

Народний фольклор

Ой любю тє, дівчинонько, ой любю тє, любю, Як тє возьми котрий єнчий, то я сє загубю.

Спорадь мене, моя мила, що маю робити, Чи ти будеш мені вєрна, чи тебе любити? А я тобі, мій миленький, раджу і не раджу, Як ся мені єнчий трафит, то я тебе здраджу. (Коломийки. Том 3 / Упорядник Володимир Гнатюк. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка, 1907. – 253 с.)

Приїхав до клюби лектор. Лектор був зі Львова, мувив щось про нескінченність матерії — що ніц ніде не пропадає, а перетворюється з єдного виду в єнчий. Ідуть два куми з фільозофської лекції, говорут. Ось оден і каже: — Дивіться-но, куме Гєньо, як ви вмрете, на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе. І, перепрошую, корова є корова, на дорозі наляпає. А я зиркну і скажу: «Йой, куме , ви сі так тєжко змінили, що я вас ледве впізнав». — Е-е-е, — каже другий, — куме Франю, може бути, жи ви перший вмрете, і на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе і, вибачте, корова є корова, на дорозі наляпає. А я ся подивлю і скажу: «Куме Франю, ви ніц си не змінили ані раз — які були, такі є».(VasMT)