Дзвеніти

Дзвені́ти, -ню́, -ни́ш, гл. 1) Звенѣть, звучать. Тілько дзвеніло шкло у вікнах. МВ. І. 132. Голос дзвенить. МВ. І. 110. Чи буде лад, чи не буде: в якому у мене усі дзвенить? Ном. № 13397. 2) Жужжать. Дзвенять трутні. Черкас. у.

Сучасні словники

ДЗВЕНІТИ, шю, ни́ш, недок.

1. Видавати високий, деренчливий металевий звук. На ланах широких коси дзвеніли зрана (Марко Вовчок, I, 1955, 153); Гудуть машини, і дзвенять трамваї, Скінчився ранок. Праця настає (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 141); // чим. Утворювати чим-небудь такий звук. Кайданами і Чернишевський дзвенів, І Ленін ішов у заслання, в млу сіру (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 292); Ніна, не чекаючи відповіді, вже дзвеніла посудом, розставляючи на столі склянки і блюдечка (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 47).

2. перен. Звучати дзвінко. Одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить (Марко Вовчок, I, 1955, 136); Зухвалий дівочий сміх лунав йому навздогін, дзвенів, здавалося, на все поле (Олесь Гончар, Мата.., 1959, 22).

Дзвенить у вухах (у голові) — про відчуття дзвону у вухах (у голові) від напруження, слабості і т. ін. Знову в хаті тиша. Щось невловиме дзвенить у вухах, гуде в голові (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 89); Наполеон.. замислився. В голові настирливо дзвеніло (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 90).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 264.