Відмінності між версіями «Калина»
Оленка (обговорення • внесок) |
|||
Рядок 35: | Рядок 35: | ||
== Зображення == | == Зображення == | ||
− | [[ | + | [[Файл:Вишиванка.jpeg|200px]] [[Файл:Калинова.jpeg|200px]] [[Файл:Калина.jpeg|200px]] [[Файл:Гарна.jpeg|200px]] |
(Куліш Олена та Ромаш Наталія) | (Куліш Олена та Ромаш Наталія) | ||
[[Category:Ка]] | [[Category:Ка]] |
Версія за 08:27, 25 квітня 2013
Словник Грінченка
Калина, -ни, ж. 1) Раст. калина, Viburnum opulus — дерево и ягоды. Та висип же, мила, високу могилу, та посади, мила, червону калину. Мет. 93. Ой у лузі на калині зозуля кувала. Мет. 97. 2) Дѣвство, а также кровавый знакъ на сорочкѣ послѣ перваго совокупленія. Темного лугу калина, доброго батька дитина: хоть вона по ночах ходила, та калину при собі носили: купували купці не продала, прохали хлопці вона не дала, шовком ніженьки зв’язала, за всіх тому Іванку держала. Чуб. IV. 451. Калину ламати — въ свадебныхъ пѣсняхъ: терять дѣвство. Калину стратити. Потерять дѣвственность. 3) Названіе вола или коровы темнокрасной масти. КС. 1898. VII. 41. Kolb. І. О5. Ум. Кали́нка, кали́нонька, кали́ночка. Зашуміла шабелька, як в лузі калинка. Нп. Ой у лузі калинойка, там дівчина походила, калинойку поломила. Чуб. III. 472. Зацвіла калинонька в лузі. Чуб. V. 63. Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти. Нп. Ой припну я коня коло калиночки. Гол. Ла зацвіла калинонька к Роздву... У нашої Мар’юхни на подолі. Чуб. IV. 445.
Сучасні словники
Калина - кущ або дерево родини жимолостевих; поширена у пн. півкулі; бл. 120 видів; в Україні 2 види: к. звичайна та к. цілолиста; має лікувальне значення; росте у вогких заростях і лісах; листки одинчасті, квітки білі, зібрані в щитки, плоди червоні; серед к. багато декоративних видів. УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія)
Калина – етнонаціональний символ України, що уособлює красу, кохання, материнство, кров, безсмертність роду, вогонь, національне відродження, жіночість, життя, любов до Батьківщини. (Громадська організація "Українське реєстрове козацтво")
Калина - похідне від kalь " мокра земля, болото, драговина", назва зумовлена воголюбністю калини і її поширенням у болотистих місцях. (Етимологічний словник української мови)
Легенди про калину
"Калина і Килина"
Дівчина Килина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Килину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Килину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.
"Козацька легенда"
Билися козаки за волю, за рідну країну. І був серед них Іван - козак. Дуже гарно грав на сопілці хлопець. Одного разу смертельно поранили його в бою. Скликав він друзів і попросив: "Побратими, в чистім полі насипте могилу. Посадіть в головах червону калину: "Будуть птахи пролітать калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родини вісті". Поховали козаки Івана і встромили у головах сопілку. Прилітали пташки, приходила старенька ненька - плакати над могилою сина. Від сліз її проросла калинова сопілка - виріс гарний кущ. Навесні нагадував він Івану наречену, восени - рідну матінку.
"Про Калинку і Килину"
Жили собі мати і донька. Була донька дуже гарна і вміла людей лікувати. Одного разу Калинка у степу зілля збирала, там побачив її пан і хотів собі за жінку взяти. Втікала Калинка скільки сили мала, аж ось попереду річка, а далі вже і бігти нікуди. Вилізла Калинка на вербу, стрибнула у воду і втопилася. Кожного дня приходила на берег стара Килина - тужила за дочкою. Вросли у берег ноги старенької міцним корінням, руки стали вітами гнучкими, а серце перетворилося на калинові ягідки, що щедро дарує калина людям і пташкам, по сей день людей лікує.
"Найкраща"
Наскочили татари, захопили у полон дівчат і погнали у неволю. Була серед них і Марина - найкраща дівчина. Якось втекла вона від охорони вночі. Тікала, тікала, напевно б утекла, та зачепилася своїм червоним намистом. Розірвалася нитка і там, де впали намистинки, проклюнулися навесні тоненькі пагінці, що стали потім розлогими кущами калини. Навесні буяють білизною, наче наречені, а восени палахкотять цвітом любові до рідної землі. Гірка калина, як доля у неволі, і гарна, як рідна земля-матінка - найкраща!!!
"Як калина з'явилася..."
Гуляли край села сестричка з маленьким братиком. Глянув Івасик на небо - аж чорні хмари по небі пливуть - татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали - виріс гарний кущ. І навесні нагадував він дівчину - білим цвітом, і восени, - кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали - то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.
"Наречені"
Кохав козак дівчину і хотіли одружитися, але не могли, то став хлопець тереном, а дівчина калиною. То терен колючий, що дівчину оберігає, а калина гірка - за милим сумує. Приходять у поле матері, плачуть: вийшла сива мати того терну рвати; дівчиноньки мати калини ламати:
"Це ж не тереночок - любий мій синочок!
А це не калина - це моя дитина!"
Легенда про сестричок
Жила за татарської навали удова. Мала двох дівочок-квіточок. Гарні дівки вродилися, як писанки. З лиця воду, кажуть, пити можна. А майстрині! Чого лише не вміли - шили, пряли, вишивали, квіти ростили, хліб косили їх роботящі вправні руки... Прийшла біда - напали на село вороги... Запалали оселі, заплакали діти. Покликала мати дівчат: "Тікайте любі, краще смерть, ніж ворожа неволя". Схоронилися дівчата в лісі за селом... Спалили, пограбували село татари, лишивши згарище поїхали собі. Повернулися дівоньки - ні хати, ні матусі, лиш згарище. Заплакали дочки... Від сліз дівочих, що скочувалися з личок чарівних, виріс на згарищі кущ. А що матір звали Килиною, то в пам'ять про неї нарекли дівки рослину КАЛИНОК.
Буяє вона красою нареченої навесні, красою материнства та зрілості восени. Від народження до спочинку супроводжує людину калина - щастя - долю дарує, від бід захищає, щиро, як матусине серце, душа, руки, очі...
Придивись до кущика калини, а краще прикрась ним свій двір, сад, вулицю на честь непересічної і великої материнської любові, що править світом. Хай у всьому світові цвіте - буяє - промовляє: "Українському козацькому роду довіку нема переводу".
Калина як символ
Калина на рушнику - символ неперервності сімейного життя.
Найбільш оспіваною породою в Україні є калина. Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло».
Зображення
(Куліш Олена та Ромаш Наталія)