Відмінності між версіями «Морозова Катерина Михайлівна»
(→Навчальна практика) |
|||
| Рядок 17: | Рядок 17: | ||
===Навчальна практика=== | ===Навчальна практика=== | ||
| + | «Коли неможливо бути осторонь» | ||
| + | «Як тільки приїхала до Німеччини, зрозуміла, що не можу просто сидіти осторонь. Пішла на мітинг, почала допомагати з гуманітаркою — сортувала одяг, пакувала коробки, підтримувала інших. Це була моя маленька справа для великої мети», — розповідає Людмила, яка з початком війни виїхала за кордон, але все-таки повернулася до Києва. | ||
| + | В інтерв’ю ми дізналися, як саме виглядала її волонтерська діяльність у Німеччині, з якими викликами вона стикалася і що мотивувало допомагати, перебуваючи далеко від дому. | ||
| + | – Пам’ятаєте момент, коли вирішили поїхати з України? Що вплинуло на це рішення? | ||
| + | – Так, пам’ятаю той момент дуже чітко. Ми були у мами вдома, коли зовсім поряд впала ракета. Я дивилася на маму, на дітей — і всередині щось перемкнулося. Це рішення я приймала не день і не два, але саме тоді я зрозуміла: я не маю права ризикувати їхнім життям. Ми поїхали, бо не мали вибору. | ||
| + | – Чому саме Німеччина? Це був усвідомлений вибір чи випадковість? | ||
| + | – Це було напівусвідомлене рішення. У Німеччині жив мій єдиний знайомий, який погодився допомогти. Він пообіцяв забрати нас з вокзалу, допомогти знайти тимчасове житло і зорієнтуватися. Тоді це була велика підтримка. | ||
| + | – Як вас прийняли в Німеччині? Що було найскладнішим? | ||
| + | – Можу сказати, що нас зустріли дуже тепло. Люди приносили одяг, їжу та засоби гігієни. Але найбільшим викликом авжеж був мовний бар’єр. Я почувалася абсолютно безпорадною у банальних ситуаціях — у магазині, аптеці, навіть у транспорті. Мене це втомлювало морально, бо я звикла бути самостійною й активною. | ||
| + | – Як ви вперше долучилися до волонтерської діяльності в Німеччині? | ||
| + | – Я побачила у Facebook оголошення про набір волонтерів у церкву в Берліні — шукали людей для сортування речей для біженців. Я вирішила піти, бо хотіла бути корисною. Спочатку я допомагала сортувати одяг і роздавати необхідні речі — взуття, дитячі іграшки, засоби гігієни. Люди приходили розгублені, втомлені, але дуже вдячні. Часто, отримуючи речі, вони починали розповідати, звідки вони, як виїхали, що довелося пережити. Ми чули багато історій — з Харкова, Маріуполя, Бучі, Києва. Кожна історія — це був окремий біль. Деякі з тих, хто спершу приходив просто по допомогу, згодом залишалися волонтерити разом з нами. Я також регулярно брала участь в акціях підтримки України — ходила на мітинги та демонстрації в Берліні, де ми разом з іншими волонтерами й місцевими мешканцями висловлювали солідарність і підтримку нашій країні. На цих заходах ми тримали плакати, співали гімн — хотіли, щоб про те, що відбувається, знали всі. Бо всім боліло. | ||
| + | – Як реагували місцеві на українські заходи, акції, благодійні події? | ||
| + | – Місцеві реагували дуже щиро. На мітингах часто було дуже багато німців. Вони теж приходили з плакатами та прапорами. Багато хто підходив, щоб просто потиснути руку, сказати слова співчуття чи запропонувати допомогу. | ||
| + | – Зустрічали іноземців, які щиро підтримували Україну? Що вас вразило в їхньому ставленні? | ||
| + | – Так, дуже багато. Нас із дітьми поселили в гуртожитку, який знаходився в невеликому селі. Єдиний зв’язок із містом був через місцеві автобуси, якими ми їздили на оформлення документів або в магазин. Тоді для українців був безкоштовний проїзд і щоб проїхати, потрібно було показувати паспорт. Коли водії бачили український паспорт, часто казали: «Слава Україні», а ми відповідали: «Героям слава». Це були звичайні німці, які, можливо, не знали більше жодного слова українською, але хотіли підтримати нас. | ||
| + | – Коли та чому ви вирішили повернутися до Києва? | ||
| + | – Це рішення ми приймали довго. Але все вирішили діти. Зрозуміла, що фізична безпека — це ще не все. Ми хотіли бути вдома, попри ризики. У Київ ми повернулись, коли ситуація трохи стабілізувалася. | ||
| + | – Як вас зустріла Україна після повернення? Що змінилося? | ||
| + | – Було і страшно, і радісно водночас. Україна зустріла дуже по-рідному, хоча все вже було не так, як колись. Було важко знову адаптуватися до побуту, до звуків сирен, до нової реальності. Знадобився час, щоб звикнути до змін. Але поступово увійшла в ритм, я бачила, що люди продовжують жити — і це мене мотивувало. Хотілося рухатися далі разом з усіма. | ||
| + | – Що дала вам еміграція на вашу думку? | ||
| + | – Еміграція навчила мене бути сильною. Навчила не соромитися просити про допомогу і приймати її. Я подолала внутрішній бар’єр і почала говорити чужою мовою, працювати волонтеркою, бути важливою навіть в чужій країні. Я стала більш уважною до людей і ситуацій, навчилась спокійніше реагувати на зміни. Це був момент мого життя, який змусив переосмислити багато речей. | ||
| + | – Чи плануєте знову волонтерити або займатися громадською діяльністю вже в Україні? | ||
| + | – Так, я вже цим займаюсь. Регулярно допомагаю нашим захисникам — передаю необхідні речі, підтримую збори, роблю донати. Волонтерство тепер важлива частина мого життя, і я більше не уявляю себе без цього. | ||
| + | – Як ви бачите роль діаспори в допомозі Україні сьогодні? | ||
| + | – Велика. Роль діаспори справді значуща. Вони підтримують фінансово чи гуманітарно й щодня представляють Україну там, де живуть. Через події, ініціативи, розмови з місцевими — вони тримають увагу світу до нашої країни. Я знаю як це важливо. | ||
| + | – Що б ви сказали іншим українцям, які зараз за кордоном і вагаються: повертатися чи залишатися? | ||
| + | – Я б порадила не поспішати з рішенням і не порівнювати себе з іншими. У кожного свій шлях, свої обставини. Якщо вам добре там, де ви є — це нормально. | ||
| + | |||
===Програми мобільності=== | ===Програми мобільності=== | ||
===Нагороди та подяки навчального характеру=== | ===Нагороди та подяки навчального характеру=== | ||
Версія за 14:00, 31 травня 2025
Зміст
Персональні дані
ПІБ
Морозова Катерина Михайлівна
Група
МЖб-1-23-4.0д
Електронна пошта
- [kmmorozova.fj23@kubg.edu.ua]
Соціальні мережі, блоги
Навчальна діяльність
Навчання на MOOC
Навчання на масових відкритих онлайн курсах)
Навчальна практика
«Коли неможливо бути осторонь» «Як тільки приїхала до Німеччини, зрозуміла, що не можу просто сидіти осторонь. Пішла на мітинг, почала допомагати з гуманітаркою — сортувала одяг, пакувала коробки, підтримувала інших. Це була моя маленька справа для великої мети», — розповідає Людмила, яка з початком війни виїхала за кордон, але все-таки повернулася до Києва. В інтерв’ю ми дізналися, як саме виглядала її волонтерська діяльність у Німеччині, з якими викликами вона стикалася і що мотивувало допомагати, перебуваючи далеко від дому. – Пам’ятаєте момент, коли вирішили поїхати з України? Що вплинуло на це рішення? – Так, пам’ятаю той момент дуже чітко. Ми були у мами вдома, коли зовсім поряд впала ракета. Я дивилася на маму, на дітей — і всередині щось перемкнулося. Це рішення я приймала не день і не два, але саме тоді я зрозуміла: я не маю права ризикувати їхнім життям. Ми поїхали, бо не мали вибору. – Чому саме Німеччина? Це був усвідомлений вибір чи випадковість? – Це було напівусвідомлене рішення. У Німеччині жив мій єдиний знайомий, який погодився допомогти. Він пообіцяв забрати нас з вокзалу, допомогти знайти тимчасове житло і зорієнтуватися. Тоді це була велика підтримка. – Як вас прийняли в Німеччині? Що було найскладнішим? – Можу сказати, що нас зустріли дуже тепло. Люди приносили одяг, їжу та засоби гігієни. Але найбільшим викликом авжеж був мовний бар’єр. Я почувалася абсолютно безпорадною у банальних ситуаціях — у магазині, аптеці, навіть у транспорті. Мене це втомлювало морально, бо я звикла бути самостійною й активною. – Як ви вперше долучилися до волонтерської діяльності в Німеччині? – Я побачила у Facebook оголошення про набір волонтерів у церкву в Берліні — шукали людей для сортування речей для біженців. Я вирішила піти, бо хотіла бути корисною. Спочатку я допомагала сортувати одяг і роздавати необхідні речі — взуття, дитячі іграшки, засоби гігієни. Люди приходили розгублені, втомлені, але дуже вдячні. Часто, отримуючи речі, вони починали розповідати, звідки вони, як виїхали, що довелося пережити. Ми чули багато історій — з Харкова, Маріуполя, Бучі, Києва. Кожна історія — це був окремий біль. Деякі з тих, хто спершу приходив просто по допомогу, згодом залишалися волонтерити разом з нами. Я також регулярно брала участь в акціях підтримки України — ходила на мітинги та демонстрації в Берліні, де ми разом з іншими волонтерами й місцевими мешканцями висловлювали солідарність і підтримку нашій країні. На цих заходах ми тримали плакати, співали гімн — хотіли, щоб про те, що відбувається, знали всі. Бо всім боліло. – Як реагували місцеві на українські заходи, акції, благодійні події? – Місцеві реагували дуже щиро. На мітингах часто було дуже багато німців. Вони теж приходили з плакатами та прапорами. Багато хто підходив, щоб просто потиснути руку, сказати слова співчуття чи запропонувати допомогу. – Зустрічали іноземців, які щиро підтримували Україну? Що вас вразило в їхньому ставленні? – Так, дуже багато. Нас із дітьми поселили в гуртожитку, який знаходився в невеликому селі. Єдиний зв’язок із містом був через місцеві автобуси, якими ми їздили на оформлення документів або в магазин. Тоді для українців був безкоштовний проїзд і щоб проїхати, потрібно було показувати паспорт. Коли водії бачили український паспорт, часто казали: «Слава Україні», а ми відповідали: «Героям слава». Це були звичайні німці, які, можливо, не знали більше жодного слова українською, але хотіли підтримати нас. – Коли та чому ви вирішили повернутися до Києва? – Це рішення ми приймали довго. Але все вирішили діти. Зрозуміла, що фізична безпека — це ще не все. Ми хотіли бути вдома, попри ризики. У Київ ми повернулись, коли ситуація трохи стабілізувалася. – Як вас зустріла Україна після повернення? Що змінилося? – Було і страшно, і радісно водночас. Україна зустріла дуже по-рідному, хоча все вже було не так, як колись. Було важко знову адаптуватися до побуту, до звуків сирен, до нової реальності. Знадобився час, щоб звикнути до змін. Але поступово увійшла в ритм, я бачила, що люди продовжують жити — і це мене мотивувало. Хотілося рухатися далі разом з усіма. – Що дала вам еміграція на вашу думку? – Еміграція навчила мене бути сильною. Навчила не соромитися просити про допомогу і приймати її. Я подолала внутрішній бар’єр і почала говорити чужою мовою, працювати волонтеркою, бути важливою навіть в чужій країні. Я стала більш уважною до людей і ситуацій, навчилась спокійніше реагувати на зміни. Це був момент мого життя, який змусив переосмислити багато речей. – Чи плануєте знову волонтерити або займатися громадською діяльністю вже в Україні? – Так, я вже цим займаюсь. Регулярно допомагаю нашим захисникам — передаю необхідні речі, підтримую збори, роблю донати. Волонтерство тепер важлива частина мого життя, і я більше не уявляю себе без цього. – Як ви бачите роль діаспори в допомозі Україні сьогодні? – Велика. Роль діаспори справді значуща. Вони підтримують фінансово чи гуманітарно й щодня представляють Україну там, де живуть. Через події, ініціативи, розмови з місцевими — вони тримають увагу світу до нашої країни. Я знаю як це важливо. – Що б ви сказали іншим українцям, які зараз за кордоном і вагаються: повертатися чи залишатися? – Я б порадила не поспішати з рішенням і не порівнювати себе з іншими. У кожного свій шлях, свої обставини. Якщо вам добре там, де ви є — це нормально.
