Відмінності між версіями «Милун»

Поточна версія на 00:53, 17 листопада 2019

Милу́н, -на, м. 1) Возлюбленный, любовникъ. 2) Милый, любимецъ. Удала мама милуна (т. е. родила сына). Черк. у.

Сучасні словники

КОХА́НИЙ, а, е.

1. Якого кохають. Йване мій, Іване, Друже мій коханий (Тарас Шевченко, II, 1953, 132); Коли вмерла перша жінка, він сказав собі, що не ожениться, бо не знайде вже такої вірної та коханої дружини (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 41); Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину (Олесь Гончар, III, 1959, 82).

2. у знач. ім. коханий, ного, чол.; кохана, ної, жін. Той (та), кого кохають. [Мавка:] Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує! (Леся Українка, III, 1952, 231); Ти мене, кохана, проведеш до поля (Максим Рильський, I, 1956, 33).

3. Якого люблять. Думаю собі: «Як-то тепереньки небожата мої кохані? Чи згадують мене?» (Марко Вовчок, I, 1955, 10); «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...» (Леся Українка, I, 1951, 234); Як тебе та не любити, мій коханий край! (Володимир Сосюра, Зел. світ, 1949, 19).

Любов (кохання) — почуття глибокої сердечної прихильності до особи, прив'язаності або сильного інтересу до когось чи чогось. Любов'ю називають внутрішній, духовний потяг до чого-небудь; глибоку повагу, шанобливе ставлення чи приязнь до людини; стосунки між чоловіком і жінкою, викликані прихильністю, або інтимні стосунки між ними. У християнстві — найвища і найпрекрасніша чеснота, безкорисна любов Бога до людини, або людини до ближнього. Також — коха́ння (у значенні прихильності до особи іншої статі), зако́ханість, ми́лість.

Етимологія

Слово «любов» (давньорус. любовь) за походженням є знахідним відмінком давнішого любы («любов, кохання»). Утворене від дієслова *ljubiti («любити», «бажати») або йменника *ljubъ («милий, любий»). Похідні слова існують у всіх слов'янських мовах: біл. любоў, любіць, рос. любовь, любить, пол. lubić, чеськ. líbiti, верх.-луж. lubić («давати обітницю»), ниж.-луж. lubiś (так само), болг. лю́бя («люблю»), серб. љу́бити/ljubiti, хорв. ljubav, ljubiti, словен. ljúbiti[5]. Праслов'янські *ljubiti, *ljubъ, *ljuby походять від праіндоєвропейського кореня *leubh («любити», «кохати», «бажати»). Споріднені з лит. liaupse («повага», «похвальна пісня») і liaupsinti («вихваляти»), прагерм. *leuba («любий», «приємний»), гот. liufs («любий», «приємний»), lubains («надія») і galaubjan («вірити»), дав.-верх.-нім. liob («любий», «приємний») і lob («похвала»), нім. lieb («любий», «приємний»), Liebe («любов») і liebe («люблю»), дав.-англ. leof («любий») і англ. love («любов», «люблю») і lovely («любий», «приємний»), дав.-інд. lubhyati («жадає») і lobhayati («збуджує бажання»), лат. libet і старолат. lubet, lubere («мені подобається»), алб. laps («бажаю, жадаю»), грец. λυπτα, «люпта» («гетера», «розпусниця»). Висловлювали також версію про германське походження цього слова у слов'янських мовах.

Дієслово «кохати», від якого утворено йменник «кохання», відоме всім слов'янським мовам: біл. кахаць, рос. кохать («доглядати»), чеськ. kochati, пол. kochać, церковнослов. кохати. Походить від прасл. *koxati («доглядати, дбати»), пов'язаного з пра-і.є. *kos/kes («чесати», «скребти»), від якого також йде праслов. *česati («чухати, чесати»). При такому поясненні поняття ідентичне поняттю «грумінг» в поведінці приматів та низки інших ссавців. Не виключений вплив польського значення слова на його українську семантику. Пояснення самого слова як полонізму непереконливе.

Ілюстрації

Медіа

Див. також

Джерела та література

Словник wiki

Зовнішні посилання