Відмінності між версіями «Шляхтюга»
(→Ілюстрації) |
(→Ілюстрації) |
||
| Рядок 13: | Рядок 13: | ||
|- valign="top" | |- valign="top" | ||
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:250px-Stanislaw_Antoni_Szczuka_(1652_1654-1710).jpg|x416px]] | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:250px-Stanislaw_Antoni_Szczuka_(1652_1654-1710).jpg|x416px]] | ||
| − | |style="width:20%; padding-top:1em;" | + | |style="width:20%; padding-top:1em;" |
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
|} | |} | ||
Версія за 16:58, 14 жовтня 2019
Зміст
Словник Грінченка
Шляхтю́га, -ги, м. Ув. отъ шляхтич. Подумають, що який шляхтюга. Св. Л. 188.
Сучасні словники
Словник української мови
ШЛЯ́ХТИЧ, а, чол. Особа, що належить до шляхти. Син убогого шляхтича, новогрудського адвоката, і дочки економа, доброї господині, щирої католички, люблячої матері, Адам [Міцкевич] зростав в обстановці, що її в якійсь мірі можна назвати патріархальною Іпа ідилічною (Максим Рильський, X, 1962, 48); Юзеф Крапивницький, хоч і зубожілий, але родовитий шляхтич, не міг не помітити зухвальства батрака (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 26); — Але ж ви на наймита зовсім не схожі, — сказав я. — Бо я, бачите, не з міщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичі з батьків, з дідів (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 263); * У порівняннях. Маруся їла як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так ґречно припрошували, мов які шляхтичі (Гнат Хоткевич, II, 1966, 145).
Ілюстрації
.jpg)
|
style="width:20%; padding-top:1em;" |
