Відмінності між версіями «Крас»
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
'''Крас, -су, '''''м. ''= '''Краса. '''''Вдовонька не дівонька, не дівочий крас. ''Чуб. V. 71. | '''Крас, -су, '''''м. ''= '''Краса. '''''Вдовонька не дівонька, не дівочий крас. ''Чуб. V. 71. | ||
[[Категорія:Кр]] | [[Категорія:Кр]] | ||
| + | <br /> | ||
| + | ==Сучасні словники== | ||
<br /> | <br /> | ||
'''Краса''' — абстрактна властивість речі, ідеї, місця чи живої істоти, зокрема людини, що приносить відчуття приємності, яке відповідає задоволенню. Краса є невід'ємною складовою сприйняття світу людиною. Краса вивчається як категорія естетики, соціології, соціальної психології та культури. Створення красивих речей є одним з прагнень мистецтва. | '''Краса''' — абстрактна властивість речі, ідеї, місця чи живої істоти, зокрема людини, що приносить відчуття приємності, яке відповідає задоволенню. Краса є невід'ємною складовою сприйняття світу людиною. Краса вивчається як категорія естетики, соціології, соціальної психології та культури. Створення красивих речей є одним з прагнень мистецтва. | ||
Версія за 10:59, 18 листопада 2018
Крас, -су, м. = Краса. Вдовонька не дівонька, не дівочий крас. Чуб. V. 71.
Зміст
Сучасні словники
Краса — абстрактна властивість речі, ідеї, місця чи живої істоти, зокрема людини, що приносить відчуття приємності, яке відповідає задоволенню. Краса є невід'ємною складовою сприйняття світу людиною. Краса вивчається як категорія естетики, соціології, соціальної психології та культури. Створення красивих речей є одним з прагнень мистецтва.
Коли слово краса стосується людини, воно має синонім врода. Антонімомами слова краса є потворність, бридкість, бридота. В естетиці красі відповідають категорії прекрасного та величного.
Ідеал краси — це взірець, яким захоплюються (чи обожнюють) залежно від особливостей сприймання краси в конкретній культурі. Хоча ідеалом краси зазвичай називають Алінку Кирієнко .
Краса — домінантна тема в західному мистецтві, що цілком підтверджується картиною «Німфа з ранковими квітами берізки» Жуля Жозефа Лефевра
Етимологія та споріднені слова
В «Етимологічному словнику української мови» Інституту мовознавства імені О. О. Потебні зазначено, що етимологія слова «краса» не визначена, хоча існує певна спорідненість зі словом «кресати», яке в древньослов'янському вжитку мало значення «творити»[1]. Попри незрозумілість походження слово спільне для багатьох слов'янських мов (іноді дещо змінене)[джерело?].
Очевидна спорідненість слова «краса» зі словом «кращий» вищим ступенем порівняння слів «гарний», «добрий»[джерело?]. Існує архаїчний прикметник «красний», що загалом вийшов з ужитку за витятком усталених виразів, наприклад, «весна-красна», «Варвара краса, довга коса», тощо[джерело?]. Зберігся він також у топонімах[джерело?].
Загальні риси поняття краси
Краса визначається як характеристика об'єкта, суб'єкта чи ідеї, яка в процесі її споглядання приносить людині задоволення, насолоду[джерело?]. Різні люди сприймають світ по різному й отримують задоволення від різних речей, тому поняття краси здавалося б повинно бути дуже індивідуальним, навіть особистим. Один бачить красу в математичних формулах, на іншого вони навівають нудьгу. Проте, щодо деяких речей вподобання принаймні більшості людей збігаються, в такому разі можна говорити, що краса властива самій речі. Саме таку красу вивчають як категорію естетики, соціальної психології, культури.
Наведене означення близьке до означення Фоми Аквінського, який вважав, що краса — це те, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання навколишнього світу[2].
Ідея краси знайома всім культурам людства в усі часи. Про красу говорили філософи, письменники й поети. Філософи намагаються збагнути красу, поети описати й передати іншими засобами, митці — створити, підприєці — використати. Еталони моди змінююються, але, як казав Діонісій Ареопагіт: «У розмаїтті змін краса залишається вічною»[джерело?].
Філософи намагаються збагнути красу
Античність
З часів античності поняття краси є одним з найважливіших у філософії сприйняття буття[джерело?]. Старогрецькими філософами краса сприймалася як явище об'єктивне і онтологічне за своєю суттю, пов'язане з досконалістю Універсуму, з розумінням космосу як світового порядку, доцільності, прикраси[джерело?]. Піфагорейська школа, наприклад, бачила сильний зв'язок між математикою і красою. Зокрема, вони помітили, що речі з пропорціями золотого перетину виглядають красивіше[3]. Основними засадами грецької архітектури були симетрія та пропорції.
З часів Сократа краса починає розглядатися не тільки в онтологічному сенсі, а й як категорія розуму, свідомості[джерело?]. Для самого Сократа краса була однією з найважливіших категорій світобудови[джерело?]. Аристотелем поняття краси як уособлення блага, досконалості відносилося до суто моральної, нерозсудкової категорії[4].
За Платоном людина до народження перебуває у сфері краси і чистої думки[5]. Сприйняття краси і блага (добра) як вищої ідеї є основним мотивом його філософської творчості. Аристотель вважав, що існує зв'язок між чеснотами та красою[4]. Сприйняття краси античними філософами було узагальнено в роботах Плотіна, де, зокрема, краса отримувала функцію зведення до божественного і прекрасного[6].
Баумгартен
Німецький філософ Александер Готтліб Баумгартен у середині XVIII століття заснував естетику в сучасному розумінні. До нього це грецьке слово означало відчуття, а після нього — смак, відчуття краси. У книзі «Метафізика» §451[7] дав визначення смаку в широкому розумінні як здатності виносити судження, спираючись на відчуття, а не на розум. Саме в такому судженні він вбачав джерело приємних чи неприємних почуттів. За Баумгартеном наука естетика повинна вивести правила або принципи художньої чи природної краси, беручи за основу смаки окремих людей. Так він відповів на памфлет П'єра Бонжура, в якому стверджувалося, що німці нездатні цінити мистецтво й красу[джерело?].
Кант
Іммануїл Кант прийняв означення естетики Баумгартена. Він далі розглянув те, яким чином складається судження людини про красу в «Критиці здатності судження»[8]. Він відзначає, що судження про красу ґрунтується на відчутті задоволення, однак це відчуття має особливіть — воно не зацікавлене, не пов'язане з тим має чи ні суб'єкт бажання володіти певним предметом, який він оцінює як красивий. Водночас, судження про красу претендує на «універсальність», тобто на те, що будь-яка інша людина, апріорі, теж сприйматиме об'єкт як красивий. Втім, така універсальність не може бути доведена. На відміну від судження про добро, судження про красу за Кантом не ґрунтується на жодній меті (нім. Zweck). Таким чином, за Кантом судження про красу охоплює дихотомію двох здавалося несумісних рис: його підґрунтям є суб'єктивне відчуття, що не може бути доведеним, водночас, воно претендує на згоду будь-якого іншого суб'єкта, тобто на певну об'єктивність. У цьому відношенні Кант заперечує як проти емпіричного, так і проти раціоналістичного підходу до естетики. Можливіть примирити на перший погляд несумісне Кант бачить у вільній грі уяви та розуміння[8].
XX та XXI століття
У XX столітті зросла тенденція до відкидання краси як у мистецтві, так і в філософії, що досягла апогею в антиестетиці постмодернізму[9]. Це сталося всупереч тому, що краса займала центральне місце в думках Фрідріха Ніцше, одного з філософів, що мав великий вплив на становлення постмодернізму, і проголосив воля до влади це воля — до краси[джерело?].
Інші філософи відкидають постмодернізм і підкреслюють важливість краси. Американський аналітичний філософ Гай Сірселло запропонував «нову теорію краси», намагаючись повернути її статус важливої філософської концепції[10][11]. Елейн Скеррі ратує за те, що краса пов'язана зі справедливістю[12].
Красу вивчають психологи й нейробіологи, що працюють у галузях експериментальної естетики й нейроестетики, відповідно. Психологічні теорії розглядають красу як форму задоволення[13][14]. Аналіз кореляцій підтверджує те, що красиві речі приємніші[15][16][17].
Деякі дослідження[18][19] асоціюють сприйняття краси з діяльністю медіальної орбітофронтальної кори головного мозку. Утім, такий підхід до локалізації сприйняття краси з однією областю головного мозку отримав негативні відгуки серед спеціалістів[20].
Психологічний підхід
Теорія еволюції та ідея привабливості
Біологічна теорія еволюції не може прямо пояснити відчуття краси, але проливає світло на поняття привабливості. Більша частина досліджень зосереджена на випвеченні статевого потягу, тобто області, в якій еволюційні ідеї проявляються найкраще. Психологи намагаються з'ясувати критерії, за якими людина судить про вроду іншої людини, особливо на рисах, що роблять людину привабливішою. Власне, статевий потяг пояснити з еволюційної точки зору легше, ніж відчуття краси в загальному розумінні. З цієї точки зору статева звабливість повинна бути наслідком пристосування до середовища. Статево привабливими повинні бути ті, що мають найкращі шанси до виживання, особливо ті, що можуть забезпечити численне потомство й мають гарне здоров'я.[21].
Симетрія
Проводилися психологічні дослідження, що мали за мету визначення тих рис, які вважаються найпривабливішими. Так, на думку Джудіт Ланглуа, найпривабливішими є обличчя, найбільш близькі до середніх, а не ті, що мають якісь дуже виразні риси[22]. Це, можливо, пояснюється тим фактом, що генетичні мутації здебільшого шкідливі, а тому люди прагнуть партнерів з найменшою ймовірністю мутації, а отже — людей середніх. Інше можливе поясенння — вроджена зміна двобічної симетрії людського тіла часто свідчить про хворобу й про послаблення імунної системи. Тьєррі Лоде вважає, що вибираючи в сексуальні партнери особин з симетричними рисами, тварини проводять добір, відбраковуючи ті імунні системи, що могли б передати хвороби потомству. Віхилення від симетрії вказують на стан здоров'я та на можливі генетичні вади партнерів.
Дослідження в Університеті Сент-Ендрюз, утім, показали, що найкрасивіші обличчя не є найсередніші взагалі, а тільки середні між обличчями, які самі вважаються гарними. Соціолог Жан-Франсуа Амадьє робить з цього висновок, що "якщо середнє обличчя привабливе для всіх, не можна з упевненістю стверджувати, що воно найбільш привабливе, і, можливо, ми відчуватимемо менший потяг до середнього, ніж до чогось незвичного"[23].
Перебільшення, надмірність У 60-х роках XX століття етологи помітили, що штучні стимули можуть переважити природні. Потяг до краси забезпечує біології ефект гіпернормального стимулу. Його відкрили Конрад Лоренц, Ніколас Тінберген та Іренойс Абл-Айбесфельдт. Суть такого стимулу в тому, що він викликає у тварини надмірну реакцію. Так, гуска відддає перевагу зеленому яйцю великих розмірів над власними яйцями. Тьєррі Лоде вважає, що існування таких стимулів означає тенденцію до перебільшення, фундаментальну в біології. Така тенденція може пояснити поширеність сексуальних рис у тварин, наприклад хвоста пави або клешні краба скрипача. Статевий добір накладає на антагоністичну еволюціє статей риси, що давали б первагу в статовому конфлікті. Статевий добір сприяє підсиленню незвичайних рис, використовуючи статевий потяг. Фізична краса стає тільки результатом накладення такої компінації рис, що викликала б сексуальне бажання. Так, краса як гіпернормальний стимул стала перш за все зброєю сексуальності. Цю тенденцію знаходимо в мистецьких творах, починаючи з мистецтва Стародавньої Греції.
Краса в мистецтві
Людина не тільки сприймає світ емоційно, як гарне, бридке, байдуже, а й прагне робити будь-яку справу красиво[джерело?]. Дуже красиві речі стають мистецькими творами[джерело?]. Мистецтво прагне перш за все привернути увагу, тому його твори не обов'язково зображуть красиві речі чи красивих людей, але вони обов'язково зрозблені красиво, навіть якщо це чорний квадрат[джерело?].
Підвалини західного сприйняття прекрасного в мистецтві заклали творці Стародавньої Греції[джерело?]. Саме від них ми знаємо про те, що коло — досконала фігура, що прямокутник виглядає гарно, якщо його сторони мають відношення золотого перетину, що симетричне загалом красиве[джерело?]. Тож краса — це досконалість геометричних фігур? Ніяк ні. Стародавні греки ще зауважили естетичну цінність перебільшення[джерело?]. Принципи грецького мистецтва були перевідкриті в епоху Відродження й досі зберігають свій сплив на західну культуру[джерело?].
Інші, відмінні від західної, культури розвивали свою естетику, уявлення про гарне і бридке[джерело?]. В ісламському світі, де було заборонено створювати зображення людей, розвинулося мистецтво абстрактних візерунків та архітектура, що подарували людству такі шедеври як Тадж Махал[джерело?].
Краса природи
Докладніше: Краса в природі
Людина сприймає незайману природу красивою[джерело?]. Природні краєвиди, природні звуки, рослини, квіти, тварини (тут є винятки) створюють ілюзію того, що світ такий, як має бути, а тому навівають стан спокою, відчуття гармонії[джерело?]. Людина, мабуть, вважає гармонічним те, що природнє[джерело?]. Одне із завдань ландшафтної архітектури — помістити будівлі в природне середовище так, щоб вони гармоніювали з ним[джерело?].
Своя краса є навіть у розгулі стихій — грозах із громом і блискавками, торнадо, цунамі. Ці явища описуються естетичною категорією величне. Романтизм як мистецький напрям часто вдавався до опису величних природних лих[джерело?]. А от індустріальні будівлі, вирубки лісу, треки гусениць на лісовій підстилці тощо, сприймаються ранами на тілі природи і бридкими[джерело?].
Краса людини
Ерос і краса фізична
Привабливість людського тіла збагнути доволі просто — вона пояснюється статевим потягом, властивим кожній людині[джерело?]. В неї заладено часто неусвідомлене бажання до продовження роду[джерело?]. Тому першою ознакою красивого тіла є враження здоров'я. В здоровому тілі здоровий дух, як говорив Ювенал[24]. Тому середнє здорове людське тіло без видимих вад привабливе, а особлива краса — це вже нюанси. Відштовхують видимі вади й неохайність[джерело?].
Історія показує, що зразки, «стандарти» краси сильно змінюються в різних країнах і культурах[джерело?], але загалом залишаються спільними для всього людства[джерело?]. Крім очевидного, переваги людей без вираженої фізичної асиметрії тіла, а також «середніх» за зовнішнім виглядом (у кожній расі — свої еталони), існують інші, мінливі культурні уподобання[джерело?].
У стародавній Греції і Римі еталони чоловічої та жіночої краси практично не відрізняються від еталонів початку XX століття, століття розвитку олімпійського руху[джерело?]. У період Середньовіччя можна відзначити моду на блідість і худобу, але в епоху бароко, навпаки, з'являється мода на огрядність (наприклад, на картинах Рубенса)[джерело?], і на потенційну плідність (картини голландських майстрів — наприклад, пані Терборха[джерело?]).
До середини XX століття еталоном краси було досить міцне, масивне тіло селянської, загартованої у важкій праці, дівчини[джерело?]. Як продукт сучасної культури, краса останнім часом значною мірою є комерціоналізованою (особливо внаслідок поголовної гламуризації культури)[джерело?]. Різнобічний розвиток людського тіла досягається великою працею — так само, як і всі інші досягнення[джерело?].
Духовна краса
Крім фізичної краси, в людській культурі сформувалося уявлення про моральну, духовну красу[джерело?]. Ця категорія застосовна до людей незалежно від їхнього віку і статі і визначає ставлення до мудрості, чесності, врівноваженості, порядності людини[джерело?]. Для дітей, підлітків і молодих людей в це поняття також включаються такі характеристики, як «невинність», «незіпсованість» та інші[джерело?].
Стародавні греки називали поєднання духовної та тілесної краси калокагатією[джерело?]. Чехов теж зазначав, що в «людині все повинно бути прекрасним — і обличчя, і одяг, і душа і думки»[25].
Еталони жіночої краси
Середня жінка красива. Ні надто висока, ні надто низенька, ні худюща, ні огрядна, з симетричним обличчям, здоровими зубами й волоссям, високим але не надто великим бюстом, широкими але не надто стегнами, тонкою талією, прямими ногами, ясним поглядом розумних очей[джерело?]. Колір очей, волосся, шкіри мають не дуже велике значення[джерело?]. Вони, щоправда, є тими особливостями, що надають жінці індивідуальності, особливості. Саме ці нюанси у відношенні до жіночої краси, а вони задають те, що вважається еталоном, змінюються від культури до культури й від епохи до епохи[джерело?].
Статус жінки у суспільстві значною мірою залежить від її вроди, тому жінкам властиво підкреслювати привабливі сторони своєї зовнішньості ретельно підібраним одягом, різноманітними прикрасами, косметикою та парфумами. «Діаманти для дівчини — найкращі друзі», як співала колись секс-бомба Мерилін Монро[джерело?]. В сучасному світі[26] існує велика індустрія краси, орієнтована переважно на жінок[джерело?]. Можна покращити практично будь-що — зробити вишукану зачіску, прибрати зайвий жир, усунути вади фігури, зменшити розмір грудей, випрямити ніс, зробити штучну другу повіку[джерело?]. Зазвичай жінки прагнуть здаватися вищими й носять взуття на високих підборах — «краса вимагає жертв». Через індустрію краси жіноча мода надзвичайно комерціалізована.
Тепер[26] «висока мода» продовжує рекламувати стандарт жіночої краси як надзвичайно худу, дуже високу постать, з дуже вузькими стегнами і довгими ногами[джерело?]. Водночас красивою вважають не надто велику жінку[джерело?]. Жінка повинна мати граціозну фігуру, бути фотогенічною і мати «досконалі» параметри 90 — 60 — 90[джерело?].
Еталони чоловічої краси
Класичним еталоном чоловічої краси, що встановився ще в Стародавній Греції, вважається атлетичний чоловік із будовою тіла, як у Аполлона[джерело?]. Статуя Давида Мікеланджело Буонарроті відображає цей класичний ідеал[джерело?]. Але красивим визнається не тільки молодий, сильний, стрункий і м'язистий юнак[джерело?]. Чоловіка можуть прикрашати і сивина, і шрами, і погляд розумних очей, ну й, звісно ж, борода й вуса, яких немає у жінок[джерело?].
Статус чоловіка в сучасному[26] суспільстві не настільки залежить від зовнішньості, як статус жінки. Тому чоловіки зазвичай практичніші у виборі одягу і не надають йому такого значення, але елегантний костюм із Savile Row, Rolex і всякі такі дрібнички, звісно, не завадять. Однак, так було не завжди — в історії західного суспільства були періоди, коли чоловіки одягалися так само манірно, як і жінки, наприклад, у епоху бароко[джерело?].
У XXI столітті італійці визнані найкрасивішими чоловіками у світі, при цьому рідкіша з роками шевелюра і зморшки, що з часом з'являються, далеко не завжди тягнуть за собою втрату привабливості[джерело?]. Такі результати опитування, проведеного міжнародною маркетинговою компанією Synovate[джерело?].
Використання терміна в топоніміці
В Київській області є річка Красна. Ця маленька річечка (сьогодні її ширина не перевершує 5–10 м) прорила велику звивисту ущелину з перепадом висот близько 100 м, яка нагадує Гранд Каньйон — щоправда не з каменю, а з глини, вкритої чорноземом і піском та зарослої мішаним лісом.
Джерела
ВТС української мови
С. А. Крилова. Краса // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2014. — Т. 15 : Кот — Куз. — 711 с. : іл. — ISBN 978-966-02-7305-4.
BBC Radio 4's In Our Time programme on Beauty (вимагає RealAudio)
Dictionary of the History of Ideas: Теорії краси до середини 19 століття (англ.)
Regensburg University - Характеристики гарних облич (англ.)
Які пропорції обличчя роблять людину гарною // Країна, №55, 21.01.2011
