Відмінності між версіями «Ґайда»

Версія за 21:07, 15 грудня 2017

Ґайда, -ди, ж. 1) Родъ пастушьей свирѣли. Вх. Зн. 13. 2) Волынка. Вх. Зн. 13. Ум. отъ 1 и 2 знач. ґайдиця, ґайдичка. Вх. Зн. 13. 3) Плохая собака. Вх. Зн. 13. 4) об. Негодникъ, негодница. Желех. Волинка – один з найдавніших музичних інструментів, і відноситься до групи духових. Використовується він у багатьох народів Азії і Європи.

Волинкою також називають невелику п'єсу танцювального характеру з елементами наслідування звучання волинки.

Історія[ред.] Волинка (називають також коза, баран, міх, дуда тощо) на протязі всього свого розвитку йшла поруч з лірою і, власне, поділяла її долю: то вона ставала улюбленим народним інструментом, то її забували, то знову до неї пожвавлювався інтерес, і вона, вже удосконалена, входила навіть в моду при дворах знатних вельмож. Серед народу цей інструмент побутує ще й тепер.

Вважають, що волинка створена на Сході, а в Європі вже була відома древнім грекам та римлянам. Та особливого поширення набула вона в середні віки. До XVII ст. волинка побутувала переважно серед пастухів. У XVII — XVIII ст. нею, як і лірою, зацікавились французькі музичні майстри та виконавці, створили удосконалену волинку з діапазоном ігрової дудочки до трьох октав. Міх робили з дорогоцінних тканин, а дудочки оздоблювали навіть позолотою. Повітря нагнітали не ротом, а ручним міхом. Удосконалений зразок волинки французи назвали мюзет. В цей час прославились волинщики-віртуози Батон, Декуто, Філідор, Дуе, Дюбюссон, Готтетер, Шарпаньє, Шеревіль та ін. В їх руках цей інструмент звучав не лише в домах вельмож, а й в оркестрах.

В кінці XVIII і на початку XIX ст. волинка поступово витісняється з музичного життя міст більш досконалими інструментами (фортепіано, скрипка), але серед широких верств трудящих продовжує побутувати. Особливе місце волинка посіла в народному музичному побуті англійського народу, де вона тепер вважається національним інструментом. В Шотландії, наприклад, існують військові оркестри волинщиків. Один такий оркестр брав участь у VI Всесвітньому фестивалі молоді в Москві, справивши на слухачів сильне враження.

На Україні волинка з’явилася десь у XVI ст. на Волині 1, звідки походить і українська назва цього інструмента. Волинка входила до складу інструментальних ансамблів того часу (поряд з гудками та сопелями). Побутувала на Україні, в Росії та Білорусії.

Назви у світі[ред.] Як музичний інструмент волинка відома у багатьох країнах світу. І назви її змінюються при переході з однієї місцевості в іншу. Наприклад, у Литві волинку називають «Лабанора дуда», а у Франції вона зветься «Мюзети», в Італії – «Зампогна», ірландці звуть її «Юліан пип», а болгари – «Гайда». Сучасна волинка налічує близько тридцяти видів своїх європейських родичів. Всі вони відрізняються один від одного своїми розмірами, кількістю трубочок, матеріалом, з якого зроблені. А звідси випливає і відмінність звукових тембрів. Оскільки, всі волинки живуть в різних країнах, то і співають вони зовсім різні пісні.

Опис та характеристика[ред.] Суцільний мішок, який служить резервуаром для повітря, роблять з козячої, телячої або овечої шкури.

При цьому злуплену з тварини шкуру там, де були задні ноги, відтинають так, щоб можна було її міцно перев’язати мотузкою. Після цього шкуру вивертають шерстю всередину. В отвори від передніх ніг та шиї вставляють дерев’яні головки і перев’язують їх. У верхній частині мішка в головку вставляють надувну трубку («сисак»), через яку надувають повітря. Сисак закривається спеціальним клапаном. З боків міха в головки вставляють три трубки. Одна з них називається бас-гук і складається з двох цівок: довша з пищиком (тростю) — це бас, коротша цівка з пищиком звучить на квінту вище від баса-гука. Гуком же, який насаджується на бас, волинщик регулює настройку баса, при потребі закриваючи чопиком, чим виключається звучання бурдона. Третя трубка називається ігровою. Вона у волинці є найважливішою, бо на ній виконують мелодію. В порівнянні з іншими трубками ця деталь складніша: з твердого дерева роблять дві дудки-карабки з отворами, як у дудці, і в них вставляють пищики. На одній із дудок-карабок вирізають шість отворів: п’ять — для пальців, а шостий служить так званим глухим кінцем. В кінці другої дудочки також вирізають отвір і насаджують звичайний ріг, який виконує функцію розтруба. На ньому також вирізають два-три отвори. Розтруб з отворами впливає на тембр звука волинки. Цівка, з’єднана з ріжком, звучить на терцію нижче від цівки з п’ятьма отворами. Пищики (прості, одинарні) виготовляються в основному з тростини, іноді трапляються і металеві, як у баяна. На Україні існувала і простіша за структурою волинка. Вона мала одну ігрову трубку з п’ятьма чи шістьма отворами для пальців та одну або дві бурдонні трубки, які настроювались так: коротша на кварту, а довша (басова) на октаву нижче від ігрової. Трубки волинки можна підстроювати по-різному: витягуванням їх з головок або ж, навпаки, засуванням у головку (довша цівка звучить нижче від коротшої), заміною тонкого пищика на товщий (товщий звучить нижче від тоншого) і, нарешті, накапуванням на пищик воску, від чого звук його стає нижчим.

Принцип гри[ред.] Музикант, дме в головну трубку, наповнюючи мішок повітрям. Коли весь обсяг заповнений, він починає своїм ліктем здавлювати цей мішок, виганяючи повітря назад через язичкові трубочки, кожна з яких має свій музичний лад. Одна з трубок – з клапанами. І якщо по черзі затискати клапани, виходить мелодія. При цьому всі інші трубочки видають постійно один монотонний звук. Виходить, що мелодія звучить на тлі одно-або двухголосно акорду.

Під час гри на волинці звук мелодії не переривається. Музикант може лише зрідка додавати повітря в мішок. Виходить повітря з мішка під тиском набагато повільніше, ніж входить в нього.

Будова[ред.] Трубка для нагнітання повітря. Вона має на кінці клапан, що пропускає повітря лише в один бік, її вставляють у дерев’яне гніздо в міху. Через цю трубку музикант нагнітає повітря у міх, а потім, стискаючи його, виштовхує повітря через мелодичну і бурдонні трубки. Трості. Найкращі з них виготовляють з очерету Arundo donax, який спеціально для цього вирощують в Іспанії, Італії та Франції.

Мелодична трубка. На ній грають мелодію, закриваючи почергово сім пальцевих отворів зверху й один знизу. Звук виникає внаслідок вібрації подвійної трості. Повітря у мелодичну трубку надходить із міха, який музикант стискає ліктем.

Басові бурдонні трубки. Вони подібні до тенорових, але настроєні на дві октави нижче, ніж мелодична.

Тримач. Його переважно виготовляють зі слонової кістки або китового вуса, а нині також з пластмаси.

Тенорові бурдонні трубки. Їх є дві. У кожній вібрує одинарна трость. Настроєні вони в унісон на октаву нижче мелодичної.

Міх. Традиційно його виготовляють зі шкіри тварин і покривають шотландкою.

Деревина. Спочатку використовували місцеві породи дерев зі світлою деревиною, часто самшит, які фарбували у чорний колір. Але згодом перевагу почали надавати важкій твердій деревині ебенового дерева із Вест-Індії. Однак використовують також інші породи, як-от африканське чорне дерево з родини Dalbergia melanoxylon.

Згадки про волинку[ред.] Взагалі волинка веде своє існування з далеких віків. Її звуки чутні були в Давньому Єгипті, в Шумері і Ассирії. Є навіть письмові свідчення того, що волинка, своїми гучними і протяжними звуками надихала римських воїнів хоробро боротися з ворогами. Багато вчених навіть припускають, що волинка спочатку була винайдена в Давньому Римі, і тільки після боротьби з варварами, волинку дізналися в Британії та Шотландії. Більш того, саме в Шотландії волинка набула такої популярності, що її зробили національним символом і присвоїли статус народного інструменту.

Кажуть, що в Стародавньому Римі сам імператор Нерон грав на волинці. А в середньовіччі волинка стала улюбленим інструментом європейських пастухів і солдатів. У сімнадцятому столітті, у Франції сам творець французької опери, Жан-Батист Люллі став використовувати волинку в оперному оркестрі.

В українській літературі[ред.] Згадки про цей інструмент зустрічаємо в українських народних піснях:

Діду мій, дударику,

Ти ж було, селом ідеш,

Ти ж, було, в дуду граєш,

Тепер тебе немає,

Твоя дуда гуляє,

І пищики зосталися,

Казна кому досталися

В іншій пісні говориться про те, що на волинці виконували музику до танців:

Ой пойду я в комору по муку,

Як ударю дудочку по боку,

А дудочка тенени, тенени.

А я в скоки та й у боки,

У присядки та в долоні —

Киш мука по коморі

А ось що говориться про дуду в народній приказці: «Біда, як дуда, куди йде, то реве». Все це свідчить про те, що в побуті українського народу волинка використовувалась досить широко. Тепер вона зустрічається рідко й істотного значення в музичному житті не має. Збереглася в основному в західних областях України, зокрема в Тернопільській та Івано-Франківській. У Жаб’євському районі ще в 1963 р. зафіксовано супроводжування весільного обряду грою на скрипці та волинці. За свідченням очевидця, це був оригінальний і досить злагоджений ансамбль. Скрипка й волинка грали в основному в унісон, а також чергувалися: то скрипка, то волинка. Іноді скрипка грала на октаву вище від волинки, варіюючи мелодію. Особливого, незвичного колориту цьому дуетові надавало безперервне звучання квінти волинки (бурдон) Побутування волинки в сучасному музичному житті українського народу слід розглядати як свідчення про сталий, незгасаючий його інтерес до цього інструмента.

Ілюстрації