Відмінності між версіями «Позволяти»
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
| − | + | '''Позволя́ти, -ля́ю, -єш, '''сов. в. '''позволити, -лю, -лиш, '''''гл. ''Позволять, позволить. ''Я люблю дівчину та й мислю її взяти; не позволяють вороженьки, ще й рідная мати. ''Чуб. V. 137. | |
[[Категорія:По]] | [[Категорія:По]] | ||
Версія за 09:52, 27 листопада 2017
Позволя́ти, -ля́ю, -єш, сов. в. позволити, -лю, -лиш, гл. Позволять, позволить. Я люблю дівчину та й мислю її взяти; не позволяють вороженьки, ще й рідная мати. Чуб. V. 137.
Зміст
Сучасні словники
ПОЗВОЛЯТИ, яю, яєш, недок., ПОЗВОЛИТИ, лю, лиш, док., розм. 1. перех., неперех. і з інфін. Те саме, що дозволяти. В війні, яка вибухла між нами [Воронами] і вами [Совами], він [Пугукало] усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди (Іван Франко, IV, 1950, 112); Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати (Тарас Шевченко, II, 1953, 30); [Дівчата (співають):] Признаюсь по правді: Сватати не буду — Не позволять батько, Не позволять мати (Кость Герасименко, Вибр., 1955, 224); Я вже давно хочу спитати Вас, чи позволяв Вам стан здоров'я працювати над чим і що Ви тепер пишете? (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 257); Може доля коли позволить.. Вас побачити, то й радість буде (Василь Стефаник, III, 1954, 235); — Чи хорошу дочку маєш, позволь подивиться (Павло Чубинський, V, 1874, 57); — Яка хороша паняночка, — мовила [бабуся], усміхаючись. — Позвольте мені вашу рученьку поцілувати (Панас Мирний, III, 1954, 299). ♦ Позволити (позволити) собі: а) те саме, що Дозволяти (дозволити) собі (див. дозволяти). Другим разом я позволю собі ширше висловити свою думку про книжечки Спілки (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 204); Шановний Друже! Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах (Леся Українка, V, 1956, 353); б) зважуватися на що-небудь; нехтуючи чим-небудь, чинити щось. Позволяю собі робити такі поїздки через те, що дорога морем нітрошки не втомлює мене (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 352). 2. неперех., наказ. сп., у знач. вставн. сл. позволь (позвольте). Ввічлива форма висловлення незгоди, заперечення, протесту. [Саня:] Помиляєтесь, Оресте Михайловичу, дресировка всякому потрібна. [Орест:] Позвольте, однак... (Леся Українка, II, 1951, 46); — Позвольте, ще не кінець на тім, — говорив Бенедьо (Іван Франко, V, 1951, 379). 3. перех., заст. Ввічлива форма пропонування чого-небудь. [Кольпортер:] Може, добродійство газетку нову позволять: дневники [журнали] свіжі, політичні й літературні (Іван Франко, IX, 1952, 14).
Ілюстрації
|
|
|
|
