Відмінності між версіями «Словесність»

Версія за 13:28, 19 листопада 2017

Академічний тлумачний словник

СЛОВЕ́СНІСТЬ, ності, жін.

1. заст. Художня література та усна народна творчість, а також сукупність творів літератури й фольклору якогось народу. Національна формою, словесність наша, і писана й усна, в інтернаціональною за своїм вмістом, за своїми тенденціями (Максим Рильський, III, 1955, 166); Усна словесність відтворила улюблені народні образи сміливої, волелюбної, гордої людини, вірної своїй батьківщині й національним традиціям (Радянське літературознавство, 3, 1971, 24).

2. заст. Філологічні науки (лінгвістика, стилістика, літературознавство і т. ін.). Він оце тільки повернувся з університету після урочистого річного акту. Як ректорові й професору російської словесності, йому довелося виступити з великою промовою (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 227); В 1915 р. він захистив дисертацію на вчений ступінь магістра арабської словесності (Видатні вітчизняні географи.., 1954, 136); // Дисципліна, предмет у дореволюційній середній школі, яка давала систематичні знання з літератури. В Чернігівській гімназії його учителем словесності був Леонід Іванович Глібов, байки якого Косач знав майже всі напам'ять (Микола Олійник, Леся, 1960, 11).

3. Назва філологічних дисциплін у сучасній школі. Словесність поміж інших шкільних дисциплін мусить перебувати в найближчих стосунках з мистецтвом кіно (Літературна Україна, 6.VIII 1965, 2).

4. заст., розм. Усні заняття з солдатами дореволюційної російської армії, на яких вивчали військові статути. Він жив подвійним життям. Одне було у всіх на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській «словесності». Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише друзі (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 124); В одному з приміщень [казарми] якийсь підрозділ розташувався на заняттях «словесністю». Саранчук трохи постояв, послухав і одійшов (Андрій Головко, II, 1957, 450).

5. заст., розм. Усне повідомлення, переказ. Та од вас ні письма не перечуєш, ні словесності не перекажеш (Словник Грінченка).[1]

Народна усна словесність

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА, ЗМІСТ, РОЗВИТОК

Народна усна словесність, або фолкльор (англ. folklore — нар. знання, нар. мудрість, термін цей ввів 1846 p. W. J. Thoms для означення старовинної поезії, обрядів, вірувань), на відміну від письмової, на письмі закріпленої словесности, зберігається в пам’яті народу і, за традицією, іноді через століття, передається з уст в уста від покоління до покоління. Для усної словесности архаїчного типу характеристичний зв’язок словесної творчости з ідеологією й життєвою практикою, отже тотожність уявлення-образу й практичної мети. Але це не є прямий біологічний або технічний зв’язок »роботи« й »ритму« (К. Бюхнер). Це є зв’язок »уявлення праці« й »пісні«, комплексний зв’язок »уявлення-обряду-слова« на ґрунті світоглядової концепції даної іст. доби. З усіх уснословесних жанрів зв’язок між практично-життєвою функцією, уявленням і образом, обрядовою дією й словесним текстом найвиразніше виступає в замовляннях (заговорах), обрядових піснях нар.-календарного циклу і т. д.

В романтично-народницькій фолкльористиці твори усної нар. словесности розглядались як продукт нерозчленованої колективно-нар. творчости; в новішій фолкльористиці цьому поглядові була протиставлена теза про індивідуальні джерела усної словесности. »Твори усної словесности так само, як і твори письменства, випливають із джерела індивідуальної творчости; наслідком усної передачі, вони вдержуються в незакріпленій, пливкій формі, дають широке поле для імпровізації та приймають подекуди ознаки збірної, колективної творчости« (Ф. Колесса »Укр. усна словесність«, 1938, стор. 3). Проте в творах архаїчної усної словесности слово і словесний текст ніколи не існують самі по собі, але завжди в зв’язку з контекстом обрядової дії; за зв’язком творчих образів завжди зберігається зв’язок світоглядових уявлень; словесний текст і обрядова дія завжди мають практичну, утилітарно-життєву скерованість. Усе це, лишаючись незмінно даним, зв’язує творчу ініціятиву виконавця, сковує її, ставить для неї рамки, за межі яких вона не може вийти. Тому »джерела індивідуальної творчости« не однакові в усній словесності архаїчного типу, в новішому »художньому фолкльорі« й в літ. творчості.

Суть змін, які відбуваються з творами усної словесности, полягає у відриві уснословесних жанрів і творів від первісних світоглядових основ, на ґрунті яких вони виникли. В міру розкладу тотожности світогляду — фолкльору — практичної мети відбувається розпад едности уявлення — образу — обрядової дії — слова. Змінюється світогляд, змінюється й характер фолкльору, руйнується світоглядово-змістовий сенс первісного зв’язку »уявлення-образу«, відпадає обряд, словесний текст існує далі незалежно від обряду й від практичної мети, як це було досі. Словесний образ, відірвавшися від обряду, втрачає свою первісну світоглядово-практичну мотивацію, набуває нової зміненої мотивації, вростає в новий ґрунт і на цьому новому світоглядовому ґрунті або відмирає, або прищеплюється і починає тоді жити новим життям. Цей перехід архаїчних обрядово-словесних образів у пізніші мистецько-словесні позаобрядові образи особливо виразно простежується на прикладі баляд, що, як окремий жанр, відгалужуються від обрядових пісень нар.-календарного циклу.

Фолкльор, виконуваний поза зв’язком із обрядом і практичною метою, набуває ознак »художнього фолкльору«. Естетична мета виконання, відтискуючи обрядово-практичну, виступає на перший плян.

СЛІДИ УСНОЇ СЛОВЕСНОСТИ В ПИСЬМЕНСТВІ, СТАРОМУ Й НОВОМУ

З запровадженням християнства церква поставилася гостро неґативно до уснословесної творчости, до нар. звичаїв і обрядів, як до залишків поганства. У літ. пам’ятках XI — XIII ст. знаходимо суворий осуд святкування коляди, купала, »ігрищ між селами, плясанія і всіх бісовських пісень«. Церква засуджує нар. обряди, оповідання »басень«, гру на гуслях, »труби і скоморохи, гуслі і русальї«. Однак ця боротьба не завадила просякненню й впливові усної словесности на письменство. У »Посланії Володимира Мономаха до кн. Олега« (1096 — »Лаврентіївський літопис«) є згадка про весільні пісні й голосіння (»жалі«). »Начальний літописі зберіг відгомін старих переказів і дружинної поезії. В »Моленії« Данила Заточника зустрічаємо приказки. Наскрізь перейняте духом усної нар. словесности »Слово о полку Ігореві« (нар. вірування, голосіння, поетичні засоби усної поезії, ритміка, схожа на ритміку пізніших дум).

Не зважаючи на опір церкви, уснословесна творчість зберігає свої позиції, вбирає в себе нові впливи середньовічного письменства, і приклад »Слова о полку Ігореві« показує, що для середньовіччя не була виключена творча синтеза між усною й письмовою словесністю. Щоправда, ні давне письменство не зберегло для нас, за винятком »Слова о полку Ігореві«, записів тодішніх епічних творів, ні нар. пам’ять не зберегла згадок про них в усній передачі, але нам відомо, що в XI — XVI ст. на Україні існувала професійна група співців і музик, т. зв. »скоморохів«, яка плекала фахове мистецтво /253/ співу, музики й танцю, запровадивши в нар. ужиток багато нових форм, тем і жанрів (баляда, романс, казка).

Щодо наступної літературної доби, ренесансу-барокко, то, хоч, приміром, Іван Вишенський і виступає однаково різко, як проти латини (»латиню зовсім оставимо«), так і проти нар. звичаїв, але за цих часів (XVI — XVIII ст.) відбувається постійна флюктуація між усною словесністю й письмовою. »Бароккова література, зокрема вірш та драма, в дуже великій мірі спричинились до розвитку нар. поезії«. »Барокко має нахил до нар. поезії й черпає з її скарбниці« ... »Нар. пісня переймає елементи стилістики бароккової вірші«. »Поруч з віршами, писаними за схемами бароккової поетики, зустрічаємо вірші, що роблять враження якихось монтажів з нар. пісень« (Д. Чижевський). Для мішаних фолкльорно-літ. жанрів доби барокко характеристичні тексти »інтермедій« і »вертепу« (нар. лялькового театру), що дожив до наших часів. »Приповідки знайдемо в усіх проповідників барокко, в усіх літописах, часто в вірші; ці приповідки почасти перекладено з латини, почасти утворено самими авторами, почасти взято з уст народу« (Чижевський). Почаївський »Богогласник« є прикладом взаємопросякання уснословесної й письмової творчости; в народ просякають різдвяні, великодні, сатиричні й пародійні вірші; »вірші досить високого стилю« входять в репертуар лірників. Дослідження змісту співаників XVII — XVIII ст. внесло ясність у картину взаємодії уснословесної й письмової традиції при творенні укр. пісні в цей час. Поетична творчість Г. Сковороди (1722 — 94), а особливо дяків-пиворізів, показує, як тоді використовувано ритми й образи нар. пісень (пор., напр., поезію-пісню Сковороди: »Стоїть явір над водою, все киваєть головою, буйни вітра повівають, руки явору ламають«).

XIX ст. вносить нові принципи у взаємодію усної й письмової словесности. Романтичне народництво воліє зблизити усну словесність і письмову. Засудиши давнє письменство як ненародне, народництво XIX ст. проклямує усну словесність як норму й канон, що повинні лягти в основу літератури. Література XIX ст. послідовно знароднюється, вона етнографізується й фолкльоризується: нар. мова, форми, жанри й зміст нар. поезії сильно впливають на зміст, жанри, ритми й мову письмової словесности укр. романтиків: почасти П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, ранній Т. Шевченко, а особливо А. Метлинський, Л. Боровиковський і представники »етнографічної школи« (Г. Квітка-Основ’яненко, М. Вовчок, почасти П. Куліш, С. Руданський). Але й письменникам другої пол. XIX ст. теж не чужі впливи етнографізму (І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Л. Глібов, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Тобілевич, Б. Грінченко). З нових позицій (натуралізму, імпресіонізму й неоромантизму) роблять спробу підійти до нар. життя й використати фолкльор І. Франко, М. Коцюбинський (»Тіні забутих предків«), Леся Українка (»Лісова пісня«), О. Кобилянська (»В неділю рано зілля копала«), Г. Хоткевич (»Камінна душя«), до них прилучаються й їх шляхами йдуть письменники наступних Генерацій (П. Тичина, Ю. Яновський, Т. Осьмачка, О. Стефанович, В. Барка).

НАЙСТАРІШІ ТИПИ УСНОЇ СЛОВЕСНОСТИ

• Замовляння
• Голосіння
• Обрядово-пісенна поезія нар.-календарного циклу
• Коляда. Колядки й щедрівки
• Веснянки-гаївки
• Русальне, або нав’є, свято
• Купальське свято й купальські пісні
• Жниварський цикл
• Весілля як родовий акт і весільні пісні[2]
  

Джерела

Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 252-273.
http://izbornyk.org.ua/encycl/eui029.html
http://sum.in.ua/s/slovesnistj