Відмінності між версіями «Сердюк»

Версія за 20:34, 22 жовтня 2018

Сердюк, -ка, м. Тѣлохранитель при гетманѣ. К. ЧР. 426. Списи блищать, шапки рябіють; бють тулумбаси; сердюки по полю скачуть. Греб. 343. 2) Сердитый, раздражительный. Лубен. у.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

СЕРДЮ́К, а, чол., іст. На Лівобережній Україні кінця XVII — початку XVIII ст. — козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду; охоронець гетьмана. Два сердюки при порозі до гетьманських покоїв одкинули списи. Високі різьблені двері одчинилися (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 313).

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка

Сердюк, -ка, м. Тѣлохранитель при гетманѣ. К. ЧР. 426. Списи блищать, шапки рябіють; бють тулумбаси; сердюки по полю скачуть.Греб. 343. 2) Сердитый, раздражительный. Лубен. у.

УКРЛІТ.ORG_Cловник

сердю́к — на Лівобережній Україні кінця XVII— початку XVIIIст. — козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду; охоронець гетьмана; військо сердюків з’явилося вперше при гетьмані П. Дорошенкові, потім перейшло до І. Самойловича; за І. Мазепи було 3 полки сердюків.

Іноземні словники

Словари и энциклопедии на Академике

3Сердюк — Сердюк фамилия украинского происхождения. Сердюками называли на Украине пехотинцев наемников, которые служили в гвардии гетмана. Носители Сердюк, Александр Александрович (1940 2010) украинский киноактёр, народный артист Украины.

Ілюстрації

x140px

Медіа

Цікаві факти

Матеріал з Вікіпедії

Назва[ред. | ред. код] Перші згадки про сердюків відносяться до 1665 року[1]. Сердюки були професійними військовими заробітчанами («охотниками») з південної Київщини та Східного Поділля. Не маючи постійного місця проживання, вони мандрували Правобережжям, наймаючись до козацького або польського війська[2]. Поступово вони перетворилися на українську військову формацію. На 1671 рік при Дорошенкові нараховувалося 5 сердюцьких полків, в той час як на боці Речі Посполитої воювало всього 500 сердюків[2]. Походження терміна «сердюк» неясне. В романтичній «Історії Русів» його етимологію виводили від суворої і сердитої вдачі сердюків[3]. На думку Миколи Костомарова, цей термін походив від назви типу яничарських штурмових підрозділів в османській армії — «серденгечті» (тур. Serdengeçti — безжальні)[4]. На думку історика Миколи Крикуна цих вояків початково називали «серденятами» від імені «Сердневого полку», що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку[5]. За версією Олексія Сокирко, семантика слова «сердюк» могла походити від султанських найманців-ополченців «гьонюлю» (тур. gönülü, «волонтерів, що воюють з серцем, охотою»)[6]. На українське Лівобережжя слово «сердюк» потрапило маючи негативний зміст і позначало немісцеву людину з правого берега Дніпра, дорошенківця, що заробляє військовим найманством[6]. Національний склад[ред. | ред. код] Основний масив сердюків, що служили на Лівобережній Україні, походив з українського етнічного середовища[7]. Цьому сприяв політичний статус Гетьманщини, відокремленої від західноєвропейських ринків найманства. У 1660—1679 роках більшу частину сердюцьких формувань становили православні українці й білоруси Правобережжя, які в московських документах називалися спільно «литва»[8]. Також служили волохи і меншою мірою поляки[7]. Волоська традиція військового найманства в козацькому війську тягнулася від часів Хмельниччини. Волохи служили переважно в «компанійській» кінноті. Між 1705—1711 роками сердюцькі частини поповнювалися вихідцями з Білорусі, Польщі та Придунав'я[7]. Іноземці швидко асимілювалися, про що свідчать українські імена і прізвища їхніх нащадків[9]. В історіографії та народній пам'яті існувало ототожнення сердюків-найманців з чужинцями. Це явище мало соціально-психологічні, а не етнічні причини. Для козаків Лівобережжя сердюки були негідниками, що зводили військову справу до статусу ремесла, яке продається за гроші. Для простого населення сердюки були чужими захисниками інтересів панівних верств[7]. Таке негативне сприйняття найманців-піхотинців відбилося в «Історії русів» та працях російської історіографії.