Відмінності між версіями «Чабан»
(→Зовнішні посилання) |
(→Див. також) |
||
| Рядок 29: | Рядок 29: | ||
==Див. також== | ==Див. також== | ||
| + | |||
| + | Тарас Шевченко – Саул | ||
| + | |||
| + | В непробудимому Китаї, | ||
| + | В Єгипті темному, у нас | ||
| + | І понад Індом і Євфратом | ||
| + | Свої ягнята і телята | ||
| + | На полі вольнім вольно пас | ||
| + | Чабан було в своєму раї. | ||
| + | І гадки-гадоньки не має, | ||
| + | Пасе, і доїть, і стриже | ||
| + | Свою худобу та співає… | ||
| + | Аж ось лихий царя несе | ||
| + | З законами, з мечем, з катами, | ||
| + | З князями, темними рабами. | ||
| + | Вночі підкрались, зайняли | ||
| + | Отари з поля; а пасущих, | ||
| + | І шатра їх, убогі кущі, | ||
| + | І все добро, дітей малих, | ||
| + | Сестру, жену і все взяли, | ||
| + | І все розтлили, осквернили, | ||
| + | І осквернених, худосилих, | ||
| + | Убогих серцем, завдали | ||
| + | В роботу-каторгу. Минали | ||
| + | За днями дні. Раби мовчали, | ||
| + | Царі лупилися, росли | ||
| + | І Вавілони муровали. | ||
| + | А маги, бонзи і жерці | ||
| + | (Неначе наші панотці) | ||
| + | В храмах, в пагодах годувались, | ||
| + | Мов кабани царям на сало | ||
| + | Та на ковбаси. І царі | ||
| + | Самі собі побудували | ||
| + | Храми, кумирні, олтарі. | ||
| + | Раби німії поклонялись. | ||
| + | Жидам сердешним заздро стало, | ||
| + | Що й невеличкого царя | ||
| + | І з кизяка хоч олтаря | ||
| + | У їх немає. Попросили | ||
| + | Таки старого Самуїла, | ||
| + | Щоб він де хоче, там і взяв, | ||
| + | А дав би їм, старий, царя. | ||
| + | Отож премудрий прозорливець, | ||
| + | Поміркувавши, взяв єлей | ||
| + | Та взяв од козлищ і свиней | ||
| + | Того Саула здоровила | ||
| + | І їм помазав во царя. | ||
| + | Саул, не будучи дурак, | ||
| + | Набрав гарем собі чималий | ||
| + | Та й заходився царювать. | ||
| + | Дивилися та дивувались | ||
| + | На новобранця чабани | ||
| + | Та промовляли, що й вони | ||
| + | Таки не дурні. «Ач якого | ||
| + | Собі ми виблагали в бога | ||
| + | Самодержавця». А Саул | ||
| + | Бере і город, і аул, | ||
| + | Бере дівча, бере ягницю, | ||
| + | Будує кедрові світлиці, | ||
| + | Престол із золота кує, | ||
| + | Благоволеньє оддає | ||
| + | Своїм всеподданнійшим голим. | ||
| + | І в багряниці довгополій | ||
| + | Ходив по храмині, ходив, | ||
| + | Аж поки, лобом неширокий, | ||
| + | В своїм гаремі одинокий, | ||
| + | Саул сердега одурів. | ||
| + | |||
| + | Незабаром зібралась рада. | ||
| + | «Панове чесная громадо! | ||
| + | Що нам робить? Наш мудрий цар, | ||
| + | Самодержавець-господар, | ||
| + | Сердешний одурів. Панове! | ||
| + | Чи нам його тепер лічить? | ||
| + | Чи заходиться та зробить | ||
| + | Царя здоровшого?» По мові, | ||
| + | По мудрій раді розійшлись | ||
| + | Смутнії пастирі. | ||
| + | В кедровій | ||
| + | В новій палаті цар не спить, | ||
| + | Не їсть, не п’є, не гомонить. | ||
| + | А мовчки долі, всемогучий, | ||
| + | Дере порфіру на онучі | ||
| + | І ніби морщить постоли, | ||
| + | Плете волоки, озуває | ||
| + | І у кедрових стін нових | ||
| + | Про батькове осля питає. | ||
| + | То возьме скіпетр і заграє, | ||
| + | Мов на сопілці. | ||
| + | Чабани, | ||
| + | Веніамінові внучата, | ||
| + | Тельця отрокам принесли, | ||
| + | Щоб їм дозволено співати | ||
| + | У сінях царських. Заревла | ||
| + | Сивоборода, волохата | ||
| + | Рідня Саулова пузата, | ||
| + | Та ще й гусляра привела, | ||
| + | Якогось чабана Давида. | ||
| + | «І вийде цар Саул, і вийде,— | ||
| + | Чабан співає,— на войну…» | ||
| + | Саул прочумався та й ну, | ||
| + | Як той москаль, у батька, в матір | ||
| + | Свою рідоньку волохату | ||
| + | І вздовж, і впоперек хрестить. | ||
| + | А гусляра того Давида | ||
| + | Трохи не вбив. Якби він знав, | ||
| + | Яке то лихо з його вийде, | ||
| + | З того лукавого Давида, | ||
| + | То, мов гадюку б, розтоптав | ||
| + | І ядовитую б розтер | ||
| + | Гадючу слину. А тепер | ||
| + | Плугами, ралом не розорем | ||
| + | Прокляту ниву: проросла | ||
| + | Колючим терном. Горе! Горе! | ||
| + | Дрібніють люде на землі, | ||
| + | Ростуть і висяться царі! | ||
| + | |||
| + | 13 октября [1860, С. Петербург] | ||
==Джерела та література== | ==Джерела та література== | ||
Версія за 22:06, 4 грудня 2014
Зміст
Словник Грінченка
Чабан, -на, м. 1) Пастухъ овецъ. Херс. у. Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі. Шевч. 2) Названіе вола. Kolb. І. 65. Ум. Чабанець. КС. 1883. XI. 509. Був собі чабанець, та такті, шо як вік ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. Мнж. 10.
Сучасні словники
Академічний тлумачний словник (1970—1980)
ЧАБА́Н, а, чол. Те саме, що вівчар 1. У холодочку, під вербою, Приліг чабан спочить; Кийок поклав під головою, Собака у ногах лежить (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 89); А недалеко край дороги Отару гнали чабани (Тарас Шевченко, II, 1963, 363); Колись грузинський письменник Казбегі, щоб добре взнати народ, на деякий час пішов у чабани (Павло Тичина, III, 1957, 72); * У порівняннях. Зранку здійнявся вітер. Як чабан овець, гнав прудко кудись отару сірих хмар (Андрій Головко, I, 1947, 43). =Словник української мови
ЧАБА́Н, а́, ч. Те саме, що вівча́р 1. У холодочку, під вербою, Приліг чабан спочить; Кийок поклав під головою, Собака у ногах лежить (Гл., Вибр., 1951, 89); А недалеко край дороги Отару гнали чабани (Шевч., II, 1963, 363); Колись грузинський письменник Казбегі, щоб добре взнати народ, на деякий час пішов у чабани (Тич., III, 1957, 72); *У порівн. Зранку здійнявся вітер. Як чабан овець, гнав прудко кудись отару сірих хмар (Головко, І, 1947, 43).
Чабан Чабан, на, м.
1) Пастухъ овецъ. Херс. у. Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі. Шевч.
2) Названіе вола. Kolb. І. 65. Ум. Чабанець. КС. 1883. XI. 509. Був собі чабанець, та такті, шо як вік ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. Мнж. 10.
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
Див. також
Тарас Шевченко – Саул
В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки-гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже Свою худобу та співає… Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасущих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро, дітей малих, Сестру, жену і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони муровали. А маги, бонзи і жерці (Неначе наші панотці) В храмах, в пагодах годувались, Мов кабани царям на сало Та на ковбаси. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись. Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає. Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя. Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. «Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця». А Саул Бере і город, і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподданнійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, Аж поки, лобом неширокий, В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.
Незабаром зібралась рада. «Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам його тепер лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?» По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі. В кедровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п’є, не гомонить. А мовчки долі, всемогучий, Дере порфіру на онучі І ніби морщить постоли, Плете волоки, озуває І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. То возьме скіпетр і заграє, Мов на сопілці. Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських. Заревла Сивоборода, волохата Рідня Саулова пузата, Та ще й гусляра привела, Якогось чабана Давида. «І вийде цар Саул, і вийде,— Чабан співає,— на войну…» Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. А гусляра того Давида Трохи не вбив. Якби він знав, Яке то лихо з його вийде, З того лукавого Давида, То, мов гадюку б, розтоптав І ядовитую б розтер Гадючу слину. А тепер Плугами, ралом не розорем Прокляту ниву: проросла Колючим терном. Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!
13 октября [1860, С. Петербург]
