Відмінності між версіями «Категорія:НДЛ літературознавства»

Версія за 08:26, 1 квітня 2024

Загальні положення

Науково-дослідна лабораторія літературознавства (НДЛ літературознавства) є структурним підрозділом Київського столичного університету імені Бориса Грінченка (надалі – Університет у відповідних відмінках).

Діяльність Лабораторії організовується відповідно до Статуту Університету, плану наукових досліджень, доручень Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України та Головного управління освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Лабораторія входить до складу Гуманітарного інституту Університету і координує свою діяльність з науковими та навчально-дидактичними планами Гуманітарного інституту.

Мета діяльності

Виконання наукових досліджень із сучасного літературознавства, зокрема проблематики міста в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Важливим аспектом у цьому плані є також дослідження топосу Києва в сучасній літературі, що дає змогу створити відповідний інтелектуальний ресурс києвознавчої тематики, який може бути успішно застосований у практиці середніх та вищих навчальних закладів столиці.

Залучення працівників кафедр української та зарубіжної літератур, студентів-філологів до дослідження урбаністичної тематики в літературі, популяризація сучасної української літератури, налагодження міжнародних контактів та видання науково-методичних посібників, збірників наукових праць.

Завдання лабораторії

• Дослідження стану сучасної української літератури;
• Вивчення літературно-мистецького життя Києва;
• Створення бази даних для освітньої системи Києва;
• Дослідження міжлітературних та міжкультурних зв’язків в Україні та Східній Європі;
• Утвердження авторитету Університету імені Бориса Грінченка як провідного центру гуманітарних досліджень сучасної України.
• Сприяння участі студентів і викладачів Університету у наукових заходах, залучення їх до реалізації проектів лабораторії.

Організаційна структура

До штату Лабораторії входять:

• Завідувач Лабораторії - проф. Поліщук Ярослав Олексійович;
• Старший науковий співробітник - Мейзерська Тетяна Северинівна;
• Науковий співробітник - Пухонська Оксана Ярославівна;
• Старший науковий співробітник - Приліпко Ірина Леонідівна

Посадові обов'язки працівників

Завідувач здійснює загальне керівництво Лабораторією і забезпечує:

• організацію роботи (планування діяльності, виконання завдань Лабораторії, розвиток персоналу);
• контроль за дотриманням трудової дисципліни, посадових обов’язків працівників Лабораторії;
• моніторинг виконання планових завдань, підготовку і якість звітів, інформаційних матеріалів, рекомендацій тощо;
• співробітництво Лабораторії з іншими підрозділами Університету, науковими установами та організаціями, органами виконавчої влади;
• вивчення потреб Університету щодо використання науково-інноваційного та перспективного освітнього досвіду;
• підготовку пропозицій щодо пріоритетів діяльності Університету, участі в реалізації наукових програм та проектів;
• презентацію результатів наукових досліджень Лабораторії;
• виступає з ініціативою організації наукових конференцій, семінарів та диспутів за напрямками досліджень Лабораторії.

Науковий / Молодший науковий співробітник:

• здійснює планові наукові дослідження;
• організовує наукові конференції, семінари та диспути за напрямками досліджень Лабораторії;
• організовує проведення науково-методичних заходів за напрямками діяльності Лабораторії;
• готує аналітичні матеріали, звіти, розробляє рекомендації, проводить презентації результатів наукових досліджень;
• готує до випуску інформаційний вісник Лабораторії (зокрема для порталу Університету);
• регулярно оновлює (за дорученням завідувача) зміст інтернет-сторінки Лабораторії, веде (в разі необхідності) моніторинг та *простежує зворотний зв’язок;
• здійснює ведення робочої документації Лабораторії;
• забезпечує інформаційний пошук з напрямків діяльності Лабораторії;
• надає організаційну та технічну підтримку заходам Лабораторії.

Програма дослідження лабораторії

Наукова тема

Науково-методологічні засади сучасної літературознавчої науки та їхнє застосування в системі освіти

Актуальні аспекти дослідження

Сучасне літературознавство у вітчизняному науковому просторі розвивається у багатьох напрямках. Однак, зважаючи на хаотичний характер літературного процесу загалом, період культурної деколонізації та тривалий період адаптації до умов незалежності, виробити чіткі критерії щодо систематизації його практично не можливо. Таким чином, звернення уваги на науково-методологічні засади сучасної літературознавчої науки дає можливість виробити певний систематизований підхід до дослідження літератури, а також сформувати нове бачення актуальних літературознавчих проблем з точки зору сьогоденної суспільно-культурної ситуації України.Літературознавча наука впродовж попередніх століть сформувалася як складна структура. Залежно від предмета вивчення виокремлюють три взаємопов’язані галузі: 1) історію літератури (досліджує словесно-писемні форми в їх історико-хронологічній та причинно-наслідковій еволюції); 2) теорію літератури (зорієнтована на наукове осмислення, узагальнення закономірностей та особливостей розвитку художньої творчості, розроблення і систематизацію літературних понять); 3) літературну критику (висвітлює сучасний літературний процес, відстежуючи нові тенденції та зміни у літературній творчості). Окрім того, з’явилися інші галузі літературозначної науки, потреба яких продиктована інтеграцію галузевих наукових знань у сучасному постмодерному світі.Сучасне літературознавство, об’єктом дослідження якого є корпус художніх текстів, написаних у ХХ та на початку ХХІ століття, наштовхується на безліч проблем, вирішення яких частково і становить завдання лабораторного дослідження. Річ у тім, що наприкінці ХІХ століття в українську літературу приходять нові для суспільства і багато в чому неприйнятні для вітчизняної культури модерністичні тенденції. Утвердилися вони вже на початку ХХ століття та спровокували літературний опір традиційників, на грунті чого виникло багато літературних угрупувань, різних за своїм світоглядно-літературним спрямуванням (ПЛУГ, ГАРТ, ВАПЛІТЕ, УКРАЇНСЬКА ХАТА, АСПАНФУТ тощо).

Важливим досягненням українських модерністів (починаючи від творчості І. Франка, згодом Леся Українка, О. Кобилянська, Н. Кобринська, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Вороний, пізніше М. Хвильовий, П. Тичина, М. Зеров, В. Підмогильний, Михайль Семенко, Григорій Чупринка, Валерян Поліщук, Є. Плужник та ін.) було те, що вони збагатили вітчизняну літературу новими темами, актуальними не лише у своєму часі, формами та жанрами, порушили нехарактерні для української народної культури проблеми (роль та значення жінки у суспільстві, проблема міста, психології людини, література і мистецтво тощо). Між 40-50-ми роками українське літературознавство посилено рзвивається у діаспорі («Празька школа», МУР, пізніше «Нью-йоркська група»). В той час безпосередня українська культура втягнута у вир соцреалізму, що стає провідною проблематикою літератури.

Починаючи з 60-их років минулого ХХ століття, на літературну арену виходять шістдесятники, що намагаються повернути вітчизняній культурі, а відтак літературі національне обличчя через зосередження на відродженні національних цінностей засобами модерної літератури. 60-ки стали поколінням, яке всупереч жорстким умовам соцреалістичної дійсності змогло створити новий канон української літератури та міцно його утвердити. Виразним явищем української літератури стала також «Київська школа пезії». Це літературне угруповання українських поетів покоління після шестидесятників, що існувало в Києві в 1964-1972 роках. До угруповання входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля. Назва групи виникла у 1969 році і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету. Радянська влада з підозрою ставилася до цього, як загалом до будь-якого україномовного неформального об'єдання, тож невдовзі з університету було виключено Василя Рубана, Віктора Кордуна, Михайла Саченка, Надію Кир'ян, Миколу Воробйова. Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР. Представники школи вважають себе авторами витісненого покоління.

Із 80-х років ХХ століття невиразних, проте істотних рис в українській літературі набирає постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття приходить на зміну модернізму у європейській культурі. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. На літературну арену виходить покоління нових ціннісних орієнтирів, яке розчарувалося як в ідеалах радянського соцреалізму, так і у романтичній традиції національної культури. Це покоління формує новий культ особистості, яка виростає над проблемами свого часу (О. Забужко, Ю. Андрухович, І. Римарук, В. Герасим’юк та ін.). Паралельно виникає і продовжує активно функціонувати іронічно-пародійне представлення вітчизняної літератури, втілене у творчості літугрупування «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Буфонада-Балаган), до складу якого увійшли О. Ірванець, Ю. Андрухович та В. Неборак. Деканонізація української літератури, ламання культу 60-ків та соцреалістичного культу методом іронії та гри – таке завдання ставили перед собою «бубабісти». Література для них – це вже не вмістилище культурного генотипу нації, а радше «performence». Здобуття незалежності спровокувало в українській культурі процес переоцінки національних цінностей, звільнення заанґажованої свідомості від колоніального впливу майже 70-тилітньої радянської доби. На грунті того розвиваються і нові напрями літератури, виникають нові школи та об’єднання (НОВА ДЕГЕНЕРАЦІЯ, ПРОПАЛА ГРАМОТА, ЛУГОСАД, МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК № 8, ЧЕРВОНА ФІРА, ПСИ СВЯТОГО ЮРА тощо). Проте проблемою цього покоління стало те, що воно намагалося лише руйнувати старі цінності без творення нових.

Злам століть і тисячоліть стає для української літератури черговим етапом переоцінки цінностей. Постімперський синдром проявляється у тривалому впродовж двох десятків років намаганні деколонізувати вітчизняну культуру. На літературній арені успішно співіснують представники різних поколінь і різних суспільно-культурних поглядів, що створює хаотичний простір, без жодного намагання до систематизації. Нове покоління двотисячників наділяє літературу радше технічними, аніж культурними чи духовними цінностями. Спостерігаємо не лише експериментування з формою, але й змішування літературних родів, на основі чого з’являються нові жанри.

Таким чином, сучасне літературознавство має цілий спектр проблем, що вимагають дослідження та наукового обгрунтування. У той же час зростає кількість напрямів досліджень у сфері літературознавства, що дає змогу розглядати його не лише як науку про літературу, а й розширити контекст до філософського та культурологічного значень. Це:

• компаративістика. Донедавна ця дисципліна розглядалася переважно як порівняльно-історичне мовознавство, порівняльне правознавство, порівняльна філософія тощо. Сьогодні компаративістику позиціонують також як вивчення національних літератур, їх взаємозвязку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). Велике значення для її виникнення і розвитку мали праці німецького філолога Т.Бенфея. В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували М. Драгоманов (1841-95), М.Дашкевич (1852-1908), І.Франко (1856-1916). Протягом XX ст. літературознавча компаративістика активно розроблялася у Франції, Німеччині, Чехо-Словаччині, США, де видавався ряд спеціальних журналів і збірників, присвячених актуальним проблемам. Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні зв'язки і типологічні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах. Вивчаються форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів, міжлітературної рецепції, посередницькі функції художніх перекладів;

• літературна антропологія. В. Ізер у студії «Що таке літературна антропологія?», розмірковуючи над пояснювальним і дослідницьким вимислом, позиціонував сам вимисел як центральну фігуру літературної антропології. Р. Нич у власній лекції з цього питання доходить висновку: «характер літературної антропології кшталтується, зокрема, антропологією культурною, філософською та природознавчою». В Україні антропологічна критика, вочевидь, сьогодні перебуває в ролі знайомого незнайомця. Зіставлення зробленого вітчизняними літературознавцями з концептами антропологічної критики у світі показує потребу ідентифікації наявних наукових набутків в означеній (антропологічній) перспективі, оскільки таким чином сучасне знання, по-перше, формулює відповідь на тотальне перетворення літературної теорії в «культурологічні літературознавчі дослідження», тобто в «дискурс, метою якого є інтерпретування інших дискурсів;

• літературна герменевтика: мистецтво тлумачення та інтерпретації художніх текстів. За Г. Гадамером, 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора. Дослідницька діяльність у цьому випадку пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Смисловий зміст досліджуваного літературного явища в інтерпретації виявляється через відповідний контекст на фоні сукупностей вищого порядку;

• перекладознавство у контексті літературознавчої науки досліджує особливості художнього перекладу творів та їх адаптацію у літературному середовищі на мову якого цей переклад здійснено. М. Стріха вважає, що в наш час перекладознавство остаточно утвердилося не в ролі частини лінгвістики чи історії літератури, а як самостійна інтердисциплінарна дисципліна. Однак у сучасній літературознавчій науці ця дисципліна є невідємною складовою у процесі популяризації українського тексту в світовій літературі, а також, традиційно, знайомить українського читача із літературами інших народів.

Літературна урбаністика

У кінці ХІХ та на початку ХХ століття з появою нових знань і нових суспільно-історичних перетворень, в українську літературу проникає образ міста, як середовища, куди переміщається культурне життя інтелігенції. Процес модернізації літератури у концепції Миколи Вороного полягав у її європеїзації, шлях до якої лежить через культурне освоєння урбаністичного простору. Спроби такого освоєння М. Вороний уперше в українському літературознавстві робить у поезії. У творчості І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, І. Франка місто постає як індустріалізоване середовище, куди можна податися заробити грошей. Окрім того, воно завжди скриває в собі небезпеку занапащення людини. У М. Коцюбинського місто асоціюється із «залізною рукою». Згодом тема міста стає чи не найактуальнішою у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича. Таким чином урбаністична проблематика входить в українську літературу через ворота модернізму і утверджується в ній.

Новітній цивілізаційний розвиток неможливий без урбаністичної складової. Для сучасної людини – місто, це, перш за все, синонім до історії людської цивілізації, яке проходить разом із людиною складний шлях розвитку. Майже половину свого життя людина проводить у міських приміщеннях (квартира, місце роботи тощо). Урбанізм виступає органічною складовою сучасного людського буття. Саме урбаністична культура межі ХХ – ХХІ століть постає тлом, на якому увиразнюються процеси кардинальних змін у внутрішньому світі особистості, проявляється руйнування суспільних орієнтирів, здійснюються пошуки власної ідентичності тощо. Всі ці та інші явища, притаманні сучасній цивілізації, відображуються в літературі, де названі процеси розвитку продукуються у вигляді певних пошуків своєї індивідуальності.

Сучасне місто постає в літературі складною і, водночас, цілісною структурою, яка відображує долю людини. Письменник, прагнучи відобразити гармонію або дисгармонію навколишньої реальності, звертається до локусу міста, як тла розгортання авторського задуму, як до знаряддя самоаналізу та аналізу внутрішнього світу особистості. Таким чином образ міста у творах авторів ХХ – початку ХХІ століття має багатогранний характер, що залежить від історичних та суспільних умов. Таким чином актуальність дослідження літературознавчої проблематики в межах НДЛ полягає у ревізії української літератури ХХ – початку ХХІ століття, її функцій, законів творення та відповідності культурним, суспільним, історичним вимогам часу, переосмисленні літературного канону, сформованого впродовж ХХ століття та науковому обгрунтуванні літературного процесу початку ХХІ століття. Окрім того важливим є дослідження урбаністики у художній словесності, зокрема теми Києва як культурно-історичного топосу. Удосконалення методології та створення науково-методичної і наукової бази із актуальної проблематики.

Метатеоретичні семінари

До програми діяльності НДЛ літературознавства входить також проведення літературознавчих та міждисциплінарних метатеоретичних семінарів для магістрантів, викладачів та аспірантів Гуманітарного інституту. У таких семінарах взяли участь закордонні гості Агнєшка Матусяк (професор Вроцлавського університету)із темою "Маскуліністичний дискурс в українській літературі ХХ – поч. ХХІ ст.", Ярослав Лавський - професор університету в Білостоці, який презентував тему "Пограниччя. Креси. Схід: метаморфози значень" та Боґуслав Бакула (професор Познанського університету імені Адама Міцкевича) із темою "КАНОН. АНТИКАНОН. ПОСТКАНОН. Сучасний соціокультурний контекст".