Відмінності між версіями «Ану!»

Версія за 18:22, 23 січня 2014

Ану́! меж. Ну-ка; ну-лишь, попробуй! Ану лиш, годі тобі лежати! Ану вдарь! Ану ще слово скажи, то так і вилетиш із хати! Харьк. Ану-ну! Попробуй только!

АНУ, розм.

1. виг. Виражає спонукання до дії. — Ану, горлиці! — гукнув з кучі Денис Деканенко (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 30); Дід удвох з Грицьком і отару заняли. — А ну, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху (Панас Мирний, II, 1954, 64); — А ну, діти, ходімо зо мною на пашу! (Юрій Яновський, I, 1958, 234).

2. виг. Уживається перед знахідним відмінком особових займенників 2 і 3 ос. з відтінком присудковості в значенні, близькому до геть. А ну тебе, дай мені спокій!

3. част. Уживається на початку речення, яке виражає сумнів, припущення, здогад про що-небудь небажане; виступає в значеннях, близьких до словосполучень: а що як, а коли. Гнат обійшов увесь двір, заглядав по всіх кутках — теляти нема. Гната взяла тривога. Ану ж де замерзне, дурне, під тином? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 31).