Відмінності між версіями «Фатьол»

Версія за 23:08, 1 січня 2014

Фатьол, -ла, м. Бѣлый платокъ, которымъ покрываютъ голову новобрачной. Де ся сі коса діла: ци в поле поленула, ци пуд білий фатьол сіла? Гол. IV. 411.

Сучасні словники

Фатьол'

• Ху́стка — шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голову, шию, накидають на плечі. Образ українського фольклору.

Як елемент народного вбрання хустка використовувалась замість намітки у якості обов'язкового головного убору заміжньої жінки. Вбиралися у неї також незаміжні дівчата взимку, під палючим сонцем та у деяких регіонах пов'язували її як начільну пов'язку. Хустку носили по всій території України. Влітку — полотняну або куповану ситцеву (вибійчану, мережану, вишиту), взимку — домоткану або фабричну вовняну. Хустка була маркером соціального стану жінки. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки — темні[1], вдови — чорні. Незаміжні дівчата часто вив'язувались вінкоподібно.[2] Хустки свідчили про рівень достатку родини. Заможні жінки зазвичай купували дорогі шовкові та вовняні хустки.[1] Про коштовність хусток свідчить той факт, що за польської влади на Західній Україні чоловік повинен був десять днів працювати аби купити своїй дружині хустку.[3] У тому чи іншому вигляді хустка була присутня у традиційному вбранні більшості народів світу. Нині хустки продовжують залишатися частиною вбрання або аксесуаром до нього як жінок, так і, у деяких формах, чоловіків.

• Хустка прийшла на зміну давнішим платовим жіночим головним уборам — обрусу та намітці. У XVII–XIX століттях хустка і намітка побутували поруч.

Декілька разів хустка згадується у Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI століття. Йдеться там, наприклад, про хустки з «полотна коленського», що вишиті шовком.[4] У списках і реєстрах майна з Чернігівщини XVII–XVIII століття зустрічаються «хустки полотняні», «хустка, чорним шовком шита», «хусток дві рябих турецьких». [4] У XIX столітті у широкому вжитку опинилися крамні шовкові та вовняні хустки, що проникали з Півдня та Західної Європи. Особливо інтенсивно їх поширення відбувалося у другій половині XIX століття. На Півдні України домоткані хустки були витіснені виробами московських мануфактур на початку ХХ століття.[1] Проте, ще на початку ХХ століття білі домоткані хустки активно використовувались в районах, де було розвинене ткацтво.

Ілюстрації

https://www.google.com.ua/search?q=%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BA&es_sm=122&biw=1366&bih=666&noj=1&tbm=isch&tbo=u&source=univ&sa=X&ei=Dn68Ur_GNaHa4wTgsYDwBg&ved=0CEMQsAQ#facrc=_&imgdii=_&imgrc=Q9OYAW31fLjLnM%3A%3BnikBU4NLWIhFuM%3Bhttp%253A%252F%252Fimg.second.by%252Fu2%252Fsp%252F14902%252F53945024041433_600.jpg%3Bhttp%253A%252F%252Fsecond.by%252Fsovmestnye_pokupki%252F3840725%252F%3B500%3B750

Див. також

• [1].
• Жінка, за українською традицією, неодмінно щодня мала бути з покритою головою. Особливо у тих випадках, коли чоловік, навпаки, мусив скидати шапку чи капелюха. Тобто в місцях найбільш сакральних: у хаті (де образи святі), церкві, на похороні.
• Непокрите, розплетене жіноче волосся (як і помело) — давній знак приналежності до потойбіччя, нижньої, хаотичної, смертельної грані світу. Із розпущеним волоссям вилітали на свої шабаші відьми. Русалок уявляли дівчатками з розпущеними косами. На Русальному тижні вони просили в жінок намітки, що можна пояснити так: русалки повмирали, не відбувши обряду посвяти в дорослі члени роду, а тому не мають ні сорочки, ні намітки (деякі дослідники пояснюють це й тим, що русалки — утоплениці, тому вони без одягу). Жінки розпускали волосся, коли чаклували або ворожили, тобто наближалися до антисвіту. Під час ритуалу розпущене волосся додавало його учасниці магічної сили.

• Жінка — уособлення потойбічної природи, пов'язаної з водою і землею (низом), — протиставлена чоловікові, який асоціювався з вогнем, сонцем (верхом). Отже, закони поведінки визначалися особливостями цих двох начал. Вірили, що "простоволоса", непокрита жінка накликає біду. Етнограф і антрополог Федір Вовк зазначав, що під час його дослідницьких подорожей йому ніколи не доводилось натрапляти на труднощі, коли він просив жінок оголити, наприклад, коліно, але майже скрізь прохання зняти очіпок викликало обурення та протести. Жінка не має права "світити волосом проти святого сонця". Деякі дослідники пояснюють звичай укривання жінками голови протиставленням сонця і змії та уявленням, що змії небезпечні для сонця і здатні йому шкодити. Можливо, з цим віруванням пов'язані зображення жінки зі зміями на голові замість волосся на середньовічних малюнках християнсько-моралізаторського характеру.

• Найдавнішим головним убором українок була, однак, не хустка. Учені-етнологи твердять, що з давніх-давен жінки в Україні вдягали поверх очіпка намітку (серпанок, перемітку). Однак деякі запевняють, що хустка білого кольору (на відміну від кольорових, різнобарвних) така ж давня, як і намітка. Білий колір хустки — найхарактерніший для українок. Такі хустки наші предки колись вишивали шовком, сріблом та золотом. Орнамент був переважно геометричним аж до XVIII ст., й тільки відтоді почали звертатися до рослинного візерунка (квіти, стебла, листя). Сам білий колір був ритуальним, святковим. Барвисті хустки були запозичені від південних слов'ян, а ті перейняли звичай носити їх від турків та персів.

• Проте хустка — це атрибут заміжньої жінки. Колись дівчатам слід було ходити з непокритою головою — але зі стрічкою або у вінку, спустивши на косу кольорові стрічки (бинди). Хустки дівчата носили, захищаючись від спеки чи холоду, однак із-під хустки завжди мала визирати коса.