Відмінності між версіями «Сайгак»
(→Див. також) |
(→Цікаві факти) |
||
| Рядок 30: | Рядок 30: | ||
==Цікаві факти== | ==Цікаві факти== | ||
| + | Сайгачата, яких ви бачите на фото, народились на світ всього лиш кілька хвилин тому. Шкурка в них ще не висохла, і поки немає сили. Але через півгодини, а інколи й раніше, вони стануть на свої слабенькі ніжки і вперше спробують ссати молоко, а через кілька днів вже будуть бігти поруч із матір'ю. Сайгачиха-мати тільки що була біля малюків, але, побачивши нашу машину, втекла. Я зробив кілька світлин, і швидко побіг до машини, щоб скоріше від'їхати і не турбувати сайгаків. | ||
| + | Відбувалось це все більше сорока років тому, у травні 1958 року, в північній частині піщаної пустелі Приаральські каракуми. Місця там тихі, безлюдні. Цієї весни звідкись із Центрального Казахстану сюди прийшли немісцеві сайгаки, які зовсім не боялись людей. Відомо, що в період народження дитинчат самки сайгаків утворюють великі скупчення і залишаються на одному місці, поки сайгачата не наберуться сили аби бігати разом із дорослими тваринами. Та деякі сайгачихи навпаки відбиваються від стада і народжують усамітнившись. Ми якраз стали свідком такого поодинокого випадку. | ||
| + | |||
| + | За подобою новонароджених дитинчат нелегко уявити собі як буде виглядати дорослий звір, але деякі риси видно добре. Для прикладу, характерний для сайгака великий м'який ніс, схожий на хобот. Це прекрасне пристосування для вентиляції легенів під час швидкого бігу. Сайгаки на твердому ґрунті можуть розвивати швидкість до 60 км/год. Щоправда, так швидко бігти вони можуть недовго. Біжать вони, опустивши голову, і трохи відкривають рот. Широко розкриті великі ніздрі спрямовані вперед, вітер розтягує пружні стінки носа, вривається в легені... | ||
| + | |||
| + | Для мене новонароджені сайгачата були лише цікавою зустріччю. Але пізніше вони привернули увагу зоологів з цілком практичної точки зору. Справа в тому, що по відношенню до сайгаків тривалий час були абсолютно не прийнятні різні процедури, пов'язані з їх утриманням в неволі, хоч би впродовж короткого терміну часу. Поміж тим, такий етап неминучий при будь-якій спробі активного втручання в долю цих тварин як для цілі збереження генофонду виду, так і для більш ефективного господарського використання звіра. | ||
| + | |||
| + | В наш час цих тварин досить багато в сухих степах і пустелях на півдні Росії та в Казахстані. Але умови життя сайгаків порушуються, це пов'язано з активною господарською діяльністю людини. Все частіше вона супроводжується загибеллю тварин. Цілком своєчасно заздалегідь потурбуватись про заходи, які зможуть врятувати вид від вимирання, якщо ми раптом зіткнемось з такою ситуацією, яка вже виникала на початку ХХ століття. Тоді сайгаки перебували на стадії зникнення, хоча ще в XVIII століть великими стадами кочували по великих просторах степів Європи та Азії. | ||
| + | |||
| + | Є й інший резон до уваги наших антилоп. Сайгаки набагато краще використовують пасовища, аніж домашні тварини. Вони залюбки харчуються багатьма рослинами, які є непридатними і навіть отруйними для скотини, і знаходять для себе достатньо корму там, де вівці залишились би голодними. У всьому світі застосовуються різні технології, в яких, в доповненні до традиційних методів пасовищного тваринництва, використовують напіввільне утримання диких копитних. В цьому плані сайгаки заслуговують найбільш серйозної уваги. | ||
| + | |||
| + | Що можна зробити для того аби врятувати вид від загибелі, якщо з'ясується, що тварини збереглись тільки на невеликих ділянках? Можна, для прикладу, перевезти їх в місця, де вони жили раніше, а потім зникли. Або ж утримувати їх у вольєрах, на огороджених пасовищах, насамкінець в зоопарках. Для інтенсивного господарського використання тварин потрібно організувати щось схоже. У будь-якому випадку диких тварин треба спочатку впіймати, а потім якийсь час тримати в неволі, і аж опісля перевозити в інші місця. Щодо сайгаків, то подібні спроби спочатку були безуспішними. Спіймані дорослі тварини завжди гинули від шоку. Виховати дитинчат також часто не вдавалось. Труднощі виникали, здавалось би, найнесподіваніші. З'ясувалось, як от для прикладу, що їх не можна вигодовувати коров'ячим молоком, яке є занадто жирним для них. Та народний досвід показав, що ця справа не є вже так й безнадійна. У людей, що займаються розведенням тварин в степу, іноді можна було побачити приручених молодих сайгаків, яких підбирали в дитячому віці і вирощували разом із ягнятами. Один з таких молодих сайгаків-самців у віці близько чотирьох-п'яти місяців був сфотографований. | ||
| + | |||
| + | В середині 1970-х років завдання приручення сайгаків вдалось вирішити зоологу Борису Івановичу Пєтрищєву і групі його колег з Інституту проблем екології й еволюції Російської Академії Наук. Вони працювали в Прикаспії, в калмицьких степах, де сайгаків було достатньо багато, спостерігали за тваринами в природі і робили свої досліди... Пробували різні варіанти, деякі виявились невдалими. Найкраще приручались новонароджені сайгачата зі спокійним, довірливим характером. За цією ознакою їх відбирали одразу на першому знайомстві в природі. Вигодовувати їх можна було тільки спеціальними молочними сумішами з низьким вмістом жиру. Використання цих і багатьох інших прийомів дозволило науковцям ви ростити невелику групу тварин і отримати від них приплід в неволі. | ||
| + | |||
| + | сайгаченя | ||
| + | |||
| + | Досвід приручення сайгаків пригодився, коли через трохи більше як десять років виникло аналогічне завдання щодо іншого виду степових антилоп - монгольського дзерена. Від сайгаків дзрени відрізняються дуже сильно. У них, для прикладу, темні, тонкі, плавно загнуті назад роги. У сайгаків роги світлі, прозорі. Навіть голос у них відрізняється. Сайгаки, рухаючись, видають звуки, схожі на бекання баранів, тільки на тон нижче: бее, бее. Розмови дзеренів, які можна почути, якщо непомітно підійти до стада здалеку, нагадують лисячий гавкіт - нічого схожого на овечий чи сайгаковий голос. | ||
| + | |||
| + | дзеренМонгольський дзерен, як це відображено в назві виду, найбільш розповсюджений в межах Монголії. Його ареал тільки трохи заходить на територію Китаю. В Росії дзерени в невеликому числі мешкають в прикордонні з Монголією, районі Забайкалля - в даурських степах в південно-східної частини Читинської області. В недалекому минулому дзерени були багато чисельними на території всієї степової зони Монголії, яка протягнулась широкою смугою від західного то східного кордону країни. Тепер на великій частині цього простору збереглись тільки невеликі ізольовані популяції антилоп. Основне ж поголів'я зосереджене на мало освоєній людиною східній окраїні степів. Дзеренів тут було дуже багато, але доля виду, як уявляли собі спеціалісти, викликала занепокоєння. Занадто вже була обмежена площа концентрації антилоп, занадто великою виглядала ймовірність масової загибелі тварин в результаті природних катастроф. | ||
| + | |||
| + | Особлива небезпека для дзеренів - падіння від епізоотії (масові інфекційні захворювання тварин), яке періодично повторюються в місцях в місцях сучасного їх проживання. В конкретні роки гинули десятки і сотні тисяч тварин. Вивчаючи причини одного із випадків масової загибелі дзеренів пастерельозу (інфекційного захворювання, яке вражає як ссавців, так і птахів), ми з колегами виявили, що тварини захворіли в умовах різкої зміни хімічного складу рослин, якими харчувались антилопи. Того року погодні умови склались так, що степові луки, улюблений осінній корм дзеренів, накопичили в своїх листках в 4-10 разів більше різних тяжких металів, аніж було властиво цим рослинам в сприятливі періоди. В такій ситуації пастарелли, нешкідливі в звичайних умовах бактерії, що часто мешкають в дихальних шляхах дрібних копитних, проявили свої приховані хворобоутворюючі властивості, що і викликало загибель тварин. Причину лиха ми тепер можемо пояснити. Та як попередити подібні випадки в майбутньому? Хімічний склад рослин не зміниш, і дзеренів вигнати із небезпечних місця важко. Тим паче, що ці небезпечні місця, не дуже великі за площею, відрізнялись якраз великою кількістю улюблених дзеренами рослин. Найпростіший захід для надійного збереження тварин - це збільшити територію їх розповсюдження, створити достатньо багато чисельні популяції дзеренів в інших частинах їх ареалу. Та спочатку треба було вивчити цих антилоп та приручити. | ||
| + | |||
| + | За таке завдання взялась у 1987 році група зоологів, що працювала в складі спільної біологічної експедиції російської та Монгольської академії Наук. В цю групу входили російські учасники експедиції Борис Пєтрищєв і Расул Магомедов та молодий монгольський зоолог Бадамьявін Лхагвасурен. Досвід, що назбирався на прикладі сайгаків, пригодився, технологія приручення дзеренят була відпрацьована досконало. В той час я також працював в цій експедиції й побував в таборі групи. Приручені маленькі антилопи залишали незабутні враження. Ось зворушливі, довірливі дитинчата майже виривають пляшечку молока з рук вихователя. Друга картина - прогулянка по рідному степу за воротами вольєру. Маленькі довгоногі істоти, імпульсивні та пружні, як пружина, здається не біжать, а летять в повітрі... | ||
| + | |||
| + | дзерен_монета | ||
| + | |||
| + | Далі Б. Лхагвасурен став лідером справи, що стосувалась охорони дзерена в своїй країні. Торік я отримав від нього листа й відтиск статті про деякі висновки того, що в цій галузі вдалось зробити. Вона була опублікована англійською разом спільно з колегою із Великої Британії. У 1988-1990 роках робота, що стосувалась приручення тварин із східних районів країни на західну окраїну степової зони, в провінцію Дзавхан, де існувало невелике стадо деренів (близько 600 голів). В середині 1990-х років в цьому стаді вже налічували три з половиною тисячі сайгаків. «Монгольські дзерени щасливі сказати, - пише мій товариш, - що вони збільшились не тільки в поголів'ї, а й в області розповсюдження». Побажаймо ж вдачі і нашим маленьким антилопам, і тим, хто про них турбується. | ||
| + | |||
| + | джейранМені залишається ще розказати про джейранів, пустельних антилоп, які ще зовсім недавно мешкали на території нашої країни. Джейрани - типові газелі, вони дуже схожі на своїх африканських родичів, яких маємо змогу бачити в багатьох фільмах про природу дуже улюбленого натуралістами континенту. Це дуже красиві тварини. Біжать вони високо піднявши голову, у самців - із стрункими чорними рогами. Саме тоді їх короткий чорний хвостик піднятий високо вгору. Така особливість відображена в казахській назві звіра: каракуйрук, що буквально означає - чорний хвіст. | ||
| + | |||
| + | З джейранами я вперше познайомився на початку 1950-х років в північних Кизилкумах (це трикутник між Аральським морем і низовинами Сир-Дарьї). Джейранів тоді було дуже багато. Разом зі своїми університетськими товаришами Володею Кривошеєвим й Вадіком Сміріним ми в 1953 році вираховували цих тварин, коли рухались в автомобілі (того року ми були Кизилкумах на практиці). Результат наших підрахунків - на цій території живе 20-25 тисяч голів. | ||
| + | |||
| + | Невеликі стада цих антилоп, рідко більше 7-8 голів, звісно, не стояли на місці. Навесні вони кочували на північ. В травні на світ з'являлись дитинчата - рідше по два і зовсім не часто по три. В цей час самки з молодим потомством і невеликими групами тварин розходились по пісках, де весною достатньо м'яких, соковитих рослин. Я помітив, що джейрани тут вибирали тюльпани, що цвіли, хоч це невеликі, досить рідко розкидані рослини. Влітку, коли трава в пісках вигоряла, джейрани кочували в більш вологі місця - в долини колишніх Сир-Дарьї, до берега Аральського моря. Де ж тепер то море, де ж ці джейрани?! | ||
| + | |||
| + | З настанням холодів, джейрани кочували на південь, але далеко не всі переживали несподівані повороти зимової погоди. Весною 1954 року ми спостерігали наслідки джуту - відсутності корму під час холодної, сніжної зими. Тоді загинуло близько половини популяції джейранів, що мешкали в північних Казикумах. Та джути ставались рідко, а браконьєри винищували джейранів завжди. На протести зоологів про необхідність охорони цих тварин влада не звертала уваги. Через десять років після наших підрахунків тут зустрічались тільки одиничні екземпляри цих тварин. Ще зовсім недавно багато чисельний звір був винищений на великій території менш, аніж за тридцять років. | ||
| + | |||
| + | джейран_монета | ||
| + | |||
| + | Доля джейранів не всюди така сумна. На території свого великого ареалу вони все-таки збереглись. Одне з таких місць - пустеля Гобі на півдні Монголії. В одному із сіл учасники нашого загону мали можливість погратись з ручним джейраненком. Шкода, що в нашій країні нема тепер таких красивих маленьких антилоп. | ||
[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Інститут людини]] | [[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Інститут людини]] | ||
Версія за 14:02, 11 грудня 2013
Сайгак, -ка, м. 1) Дикая коза, сайга. З власних рук годував диких кіз, сайгаків. Стор. II. 56. 2) Колъ вышиною съ человѣка; два такихъ кола, забитые рядомъ, служать снарядомъ для привязыванія овецъ: шею овцы вкладываютъ между ними, а сверху ихъ связываютъ. О. 1862. V. Кух. 32, 38. А ну, хлопці, піймайте оту вівцю та в сайгаки її, а то вона ще одкинеться од ягняти. Ейск. у.
Сучасні словники
Словник іншомовник слів
сайгак; ч. (тюрк.) рід ссавців родини порожнисторогих ряду парнокопитних. Поширені в степах та півпустелях Азії.
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
Див. також
Браконьєрство - основна причина деградації популяцій сайгаків - Частина 1
Цікаві факти
Сайгачата, яких ви бачите на фото, народились на світ всього лиш кілька хвилин тому. Шкурка в них ще не висохла, і поки немає сили. Але через півгодини, а інколи й раніше, вони стануть на свої слабенькі ніжки і вперше спробують ссати молоко, а через кілька днів вже будуть бігти поруч із матір'ю. Сайгачиха-мати тільки що була біля малюків, але, побачивши нашу машину, втекла. Я зробив кілька світлин, і швидко побіг до машини, щоб скоріше від'їхати і не турбувати сайгаків.
Відбувалось це все більше сорока років тому, у травні 1958 року, в північній частині піщаної пустелі Приаральські каракуми. Місця там тихі, безлюдні. Цієї весни звідкись із Центрального Казахстану сюди прийшли немісцеві сайгаки, які зовсім не боялись людей. Відомо, що в період народження дитинчат самки сайгаків утворюють великі скупчення і залишаються на одному місці, поки сайгачата не наберуться сили аби бігати разом із дорослими тваринами. Та деякі сайгачихи навпаки відбиваються від стада і народжують усамітнившись. Ми якраз стали свідком такого поодинокого випадку.
За подобою новонароджених дитинчат нелегко уявити собі як буде виглядати дорослий звір, але деякі риси видно добре. Для прикладу, характерний для сайгака великий м'який ніс, схожий на хобот. Це прекрасне пристосування для вентиляції легенів під час швидкого бігу. Сайгаки на твердому ґрунті можуть розвивати швидкість до 60 км/год. Щоправда, так швидко бігти вони можуть недовго. Біжать вони, опустивши голову, і трохи відкривають рот. Широко розкриті великі ніздрі спрямовані вперед, вітер розтягує пружні стінки носа, вривається в легені...
Для мене новонароджені сайгачата були лише цікавою зустріччю. Але пізніше вони привернули увагу зоологів з цілком практичної точки зору. Справа в тому, що по відношенню до сайгаків тривалий час були абсолютно не прийнятні різні процедури, пов'язані з їх утриманням в неволі, хоч би впродовж короткого терміну часу. Поміж тим, такий етап неминучий при будь-якій спробі активного втручання в долю цих тварин як для цілі збереження генофонду виду, так і для більш ефективного господарського використання звіра.
В наш час цих тварин досить багато в сухих степах і пустелях на півдні Росії та в Казахстані. Але умови життя сайгаків порушуються, це пов'язано з активною господарською діяльністю людини. Все частіше вона супроводжується загибеллю тварин. Цілком своєчасно заздалегідь потурбуватись про заходи, які зможуть врятувати вид від вимирання, якщо ми раптом зіткнемось з такою ситуацією, яка вже виникала на початку ХХ століття. Тоді сайгаки перебували на стадії зникнення, хоча ще в XVIII століть великими стадами кочували по великих просторах степів Європи та Азії.
Є й інший резон до уваги наших антилоп. Сайгаки набагато краще використовують пасовища, аніж домашні тварини. Вони залюбки харчуються багатьма рослинами, які є непридатними і навіть отруйними для скотини, і знаходять для себе достатньо корму там, де вівці залишились би голодними. У всьому світі застосовуються різні технології, в яких, в доповненні до традиційних методів пасовищного тваринництва, використовують напіввільне утримання диких копитних. В цьому плані сайгаки заслуговують найбільш серйозної уваги.
Що можна зробити для того аби врятувати вид від загибелі, якщо з'ясується, що тварини збереглись тільки на невеликих ділянках? Можна, для прикладу, перевезти їх в місця, де вони жили раніше, а потім зникли. Або ж утримувати їх у вольєрах, на огороджених пасовищах, насамкінець в зоопарках. Для інтенсивного господарського використання тварин потрібно організувати щось схоже. У будь-якому випадку диких тварин треба спочатку впіймати, а потім якийсь час тримати в неволі, і аж опісля перевозити в інші місця. Щодо сайгаків, то подібні спроби спочатку були безуспішними. Спіймані дорослі тварини завжди гинули від шоку. Виховати дитинчат також часто не вдавалось. Труднощі виникали, здавалось би, найнесподіваніші. З'ясувалось, як от для прикладу, що їх не можна вигодовувати коров'ячим молоком, яке є занадто жирним для них. Та народний досвід показав, що ця справа не є вже так й безнадійна. У людей, що займаються розведенням тварин в степу, іноді можна було побачити приручених молодих сайгаків, яких підбирали в дитячому віці і вирощували разом із ягнятами. Один з таких молодих сайгаків-самців у віці близько чотирьох-п'яти місяців був сфотографований.
В середині 1970-х років завдання приручення сайгаків вдалось вирішити зоологу Борису Івановичу Пєтрищєву і групі його колег з Інституту проблем екології й еволюції Російської Академії Наук. Вони працювали в Прикаспії, в калмицьких степах, де сайгаків було достатньо багато, спостерігали за тваринами в природі і робили свої досліди... Пробували різні варіанти, деякі виявились невдалими. Найкраще приручались новонароджені сайгачата зі спокійним, довірливим характером. За цією ознакою їх відбирали одразу на першому знайомстві в природі. Вигодовувати їх можна було тільки спеціальними молочними сумішами з низьким вмістом жиру. Використання цих і багатьох інших прийомів дозволило науковцям ви ростити невелику групу тварин і отримати від них приплід в неволі.
сайгаченя
Досвід приручення сайгаків пригодився, коли через трохи більше як десять років виникло аналогічне завдання щодо іншого виду степових антилоп - монгольського дзерена. Від сайгаків дзрени відрізняються дуже сильно. У них, для прикладу, темні, тонкі, плавно загнуті назад роги. У сайгаків роги світлі, прозорі. Навіть голос у них відрізняється. Сайгаки, рухаючись, видають звуки, схожі на бекання баранів, тільки на тон нижче: бее, бее. Розмови дзеренів, які можна почути, якщо непомітно підійти до стада здалеку, нагадують лисячий гавкіт - нічого схожого на овечий чи сайгаковий голос.
дзеренМонгольський дзерен, як це відображено в назві виду, найбільш розповсюджений в межах Монголії. Його ареал тільки трохи заходить на територію Китаю. В Росії дзерени в невеликому числі мешкають в прикордонні з Монголією, районі Забайкалля - в даурських степах в південно-східної частини Читинської області. В недалекому минулому дзерени були багато чисельними на території всієї степової зони Монголії, яка протягнулась широкою смугою від західного то східного кордону країни. Тепер на великій частині цього простору збереглись тільки невеликі ізольовані популяції антилоп. Основне ж поголів'я зосереджене на мало освоєній людиною східній окраїні степів. Дзеренів тут було дуже багато, але доля виду, як уявляли собі спеціалісти, викликала занепокоєння. Занадто вже була обмежена площа концентрації антилоп, занадто великою виглядала ймовірність масової загибелі тварин в результаті природних катастроф.
Особлива небезпека для дзеренів - падіння від епізоотії (масові інфекційні захворювання тварин), яке періодично повторюються в місцях в місцях сучасного їх проживання. В конкретні роки гинули десятки і сотні тисяч тварин. Вивчаючи причини одного із випадків масової загибелі дзеренів пастерельозу (інфекційного захворювання, яке вражає як ссавців, так і птахів), ми з колегами виявили, що тварини захворіли в умовах різкої зміни хімічного складу рослин, якими харчувались антилопи. Того року погодні умови склались так, що степові луки, улюблений осінній корм дзеренів, накопичили в своїх листках в 4-10 разів більше різних тяжких металів, аніж було властиво цим рослинам в сприятливі періоди. В такій ситуації пастарелли, нешкідливі в звичайних умовах бактерії, що часто мешкають в дихальних шляхах дрібних копитних, проявили свої приховані хворобоутворюючі властивості, що і викликало загибель тварин. Причину лиха ми тепер можемо пояснити. Та як попередити подібні випадки в майбутньому? Хімічний склад рослин не зміниш, і дзеренів вигнати із небезпечних місця важко. Тим паче, що ці небезпечні місця, не дуже великі за площею, відрізнялись якраз великою кількістю улюблених дзеренами рослин. Найпростіший захід для надійного збереження тварин - це збільшити територію їх розповсюдження, створити достатньо багато чисельні популяції дзеренів в інших частинах їх ареалу. Та спочатку треба було вивчити цих антилоп та приручити.
За таке завдання взялась у 1987 році група зоологів, що працювала в складі спільної біологічної експедиції російської та Монгольської академії Наук. В цю групу входили російські учасники експедиції Борис Пєтрищєв і Расул Магомедов та молодий монгольський зоолог Бадамьявін Лхагвасурен. Досвід, що назбирався на прикладі сайгаків, пригодився, технологія приручення дзеренят була відпрацьована досконало. В той час я також працював в цій експедиції й побував в таборі групи. Приручені маленькі антилопи залишали незабутні враження. Ось зворушливі, довірливі дитинчата майже виривають пляшечку молока з рук вихователя. Друга картина - прогулянка по рідному степу за воротами вольєру. Маленькі довгоногі істоти, імпульсивні та пружні, як пружина, здається не біжать, а летять в повітрі...
дзерен_монета
Далі Б. Лхагвасурен став лідером справи, що стосувалась охорони дзерена в своїй країні. Торік я отримав від нього листа й відтиск статті про деякі висновки того, що в цій галузі вдалось зробити. Вона була опублікована англійською разом спільно з колегою із Великої Британії. У 1988-1990 роках робота, що стосувалась приручення тварин із східних районів країни на західну окраїну степової зони, в провінцію Дзавхан, де існувало невелике стадо деренів (близько 600 голів). В середині 1990-х років в цьому стаді вже налічували три з половиною тисячі сайгаків. «Монгольські дзерени щасливі сказати, - пише мій товариш, - що вони збільшились не тільки в поголів'ї, а й в області розповсюдження». Побажаймо ж вдачі і нашим маленьким антилопам, і тим, хто про них турбується.
джейранМені залишається ще розказати про джейранів, пустельних антилоп, які ще зовсім недавно мешкали на території нашої країни. Джейрани - типові газелі, вони дуже схожі на своїх африканських родичів, яких маємо змогу бачити в багатьох фільмах про природу дуже улюбленого натуралістами континенту. Це дуже красиві тварини. Біжать вони високо піднявши голову, у самців - із стрункими чорними рогами. Саме тоді їх короткий чорний хвостик піднятий високо вгору. Така особливість відображена в казахській назві звіра: каракуйрук, що буквально означає - чорний хвіст.
З джейранами я вперше познайомився на початку 1950-х років в північних Кизилкумах (це трикутник між Аральським морем і низовинами Сир-Дарьї). Джейранів тоді було дуже багато. Разом зі своїми університетськими товаришами Володею Кривошеєвим й Вадіком Сміріним ми в 1953 році вираховували цих тварин, коли рухались в автомобілі (того року ми були Кизилкумах на практиці). Результат наших підрахунків - на цій території живе 20-25 тисяч голів.
Невеликі стада цих антилоп, рідко більше 7-8 голів, звісно, не стояли на місці. Навесні вони кочували на північ. В травні на світ з'являлись дитинчата - рідше по два і зовсім не часто по три. В цей час самки з молодим потомством і невеликими групами тварин розходились по пісках, де весною достатньо м'яких, соковитих рослин. Я помітив, що джейрани тут вибирали тюльпани, що цвіли, хоч це невеликі, досить рідко розкидані рослини. Влітку, коли трава в пісках вигоряла, джейрани кочували в більш вологі місця - в долини колишніх Сир-Дарьї, до берега Аральського моря. Де ж тепер то море, де ж ці джейрани?!
З настанням холодів, джейрани кочували на південь, але далеко не всі переживали несподівані повороти зимової погоди. Весною 1954 року ми спостерігали наслідки джуту - відсутності корму під час холодної, сніжної зими. Тоді загинуло близько половини популяції джейранів, що мешкали в північних Казикумах. Та джути ставались рідко, а браконьєри винищували джейранів завжди. На протести зоологів про необхідність охорони цих тварин влада не звертала уваги. Через десять років після наших підрахунків тут зустрічались тільки одиничні екземпляри цих тварин. Ще зовсім недавно багато чисельний звір був винищений на великій території менш, аніж за тридцять років.
джейран_монета
Доля джейранів не всюди така сумна. На території свого великого ареалу вони все-таки збереглись. Одне з таких місць - пустеля Гобі на півдні Монголії. В одному із сіл учасники нашого загону мали можливість погратись з ручним джейраненком. Шкода, що в нашій країні нема тепер таких красивих маленьких антилоп.
