Відмінності між версіями «Чай»

Версія за 23:00, 10 грудня 2013

Чай, ча́ю, м. Чай. Чай пити. Рудч. Ск. Т. 33.

Сучасні словники

ЧАЙ, ю, чол.

1. Південна вічнозелена рослина (дерево або кущ), із висушеного і спеціально обробленого листя якої приготовляють ароматний напій. Чай — вологолюбна рослина, його вирощують у східній частині Гімалайських передгір'їв, а також на приморських схилах Східних і Західних Гат, де буває багато опадів, а температура повітря не дуже висока (Економічна географія зарубіжних країн, 1956, 186).

2. Висушене і спеціально оброблене листя цієї рослини, яке вживається для приготування ароматного напою. Шили [вони] з того шмаття маненькі торбиночки і накладали в них всякі принесені з собою речі: пачечки з тютюном, теплі шкарпетки, чай і цукор (Юрій Смолич, II, 1958, 21); Нам давали на пайок такий пресований чай у плитках (Олесь Донченко, V, 1957, 571); * У порівняннях. Прив'ялене сіно пахне, як чай (Степан Чорнобривець, Визвол. земля, 1959, 70). Зелений чай див. зелений; Чорний чай див. чорний.

3. Ароматний напій (перев. гарячий), настояний на листі цієї рослини. Турн, по воєнному звичаю, 3 горілкою напившись чаю, Сказать попросту, п'яний спав (Іван Котляревський, I, 1952, 178); Змерзлий на ґанку майор охоче повернувся в кімнату і, щоб зогрітися, взяв склянку гарячого чаю, долив його ромом і одразу перехилив у горло (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 222); // Напій, настояний на листі, цвіту або стеблі деяких запашних рослин, що вживається замість настою цієї рослини. На столі вже стояли паруючі млинці і чай, настояний на м'яті (Михайло Чабанівський, Стоїть явір.., 1959, 55); Чай, виготовлений з квітів глоду, при тривалому вживанні знижує кров'яний тиск (Хлібороб України, 9, 1968, 44).

4. перен. Те саме, що чаювання. На чай вечірній запрохав я того черця, що стрів мене вкраїнським привітанням (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 143); Голосний тут залунав дзвінок: на осоружний скликають чай (Павло Тичина, I, 1957, 227). ♦ На чай давати (дати) — давати чайові. [Оксюша:] Голубчику, поможи мені! Я тобі на чай дам! (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 331); На чай запрошувати (запросити) — запрошувати в гості, на чаювання. Водили нас скрізь по всіх кімнатах, все показали, а потому запросили на чай (Михайло Коцюбинський, II, 1956, 420); За чаєм — під час чаювання. Всі за чаєм сиділи й розмову Про любое між собою вели (Леся Українка, IV, 1954, 88); І за чаєм він думав, що Вірненькому треба придбати збрую і перевести до нового станка, бо це виїзний кінь (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 414).

Ілюстрації

Медіа

Див. також

Історія чаю

• Міфи і перекази
  

Згідно з китайською традицією, чай був відкритий культурним героєм Шень-нуном, покровителем землеробства та медицини, одним з Трьох Великих, що створили всі ремесла і мистецтва. За переказами, Шень-нун подорожував у пошуках цілющих трав з котлом на тринозі, в якому кип'ятив воду для цілющих відварів. У 2737 році до н. е. в казан з окропом впали кілька листочків чайного дерева. Відвар здався смачним і викликав бадьорість: з тих пір Шень-нун не пив інших напоїв. Інший міф, пізнішого походження, приписує винахід чаю знаменитому буддистському проповіднику, засновнику чань-буддизму Бодхидхармі. За переказами, в 519 р. н. е. Бодхідхарма віддавався медитації, але заснув. Прокинувшись, у гніві він вирвав вії (або відрізав собі віка) — і кинув на землю: наступного дня в цьому місці виросли пагони чайного дерева. Бодхідхарма спробував відвар з листя і виявив, що вони проганяють сон. Спочатку чай використовувався як лікарський засіб — і його вживання в якості напою широко поширилося під час китайської династії Тан.

• Китай
  

Саме в Китаї стали вперше вживати чай як ліки, а потім — і як напій. Саме від китайської назви чаю («ті» у південних діалектах, «ча» в північних і в кантонському) походять назви чаю в різних мовах, причому вибір північної або південної вимови вказує на основний спосіб доставки чаю — відповідно, сушею або морем. Вже за династії Хань чай використовували як ліки; у роки Тан чай стали вживати, як напій. До другої половини першого тисячоліття сформувалися традиції вживання чаю, китайці відмовилися від варіння чаю, яке раніше практикувалося, і перестали додавати в чай сіль. Лу Юй написав «Канон чаю» (Ча цзин). У той час чай зазвичай виробляли у вигляді брикетів, перед заварюванням товкли у ступці. багато для популяризацію чаю як напою та чайної церемонії зробив Лу Тун. За династії Сун у вжиток увійшов листовий чай і чай у вигляді порошку (його збивали віночком з невеликою кількістю води), а чаювання перетворилося на вишукане проведення часу, вершиною якого була Сунська чайна церемонія. Саме такий варіант приготування чаю запозичили японці, пізніше включивши його до своєї чайної церемонії.

Чайні плантації на схилах гір у повіті Шеньнунцзя, провінція Хубей Згасання чайної культури Китаю в XIII столітті пов'язують з монгольською навалою, в результаті якої багато культурних досягнень було забуто. Лише в епоху династії Мін чайна культура відродилася — але вже на іншій основі: китайці перейшли повністю на листовий чай, який заварювали в гарячій воді. Саме з таким чаєм і методом його приготування познайомилися європейці. Серйозним ударом по китайській культурі взагалі, і чайній зокрема, стали політичні потрясіння XVIII-XIX століть, опіумні війни і війни та революції першої половини XX століття призвели до того, що Китай, який до першої половини XIX століття виробляв практично весь чай, що надходив на світовий ринок, повністю втратив свої позиції і в деякі періоди взагалі не вивозив чай. У десятиліття соціалістичного правління після 1949 року ситуація почала виправлятися, але так звана культурна революція оголосила чайні традиції непотрібною надмірністю. У результаті — традиційна чайна культура Китаю практично загинула, зберігшись частково лише в китайських діаспорах інших держав, а також на Тайвані. З середини 1970-х років у Китаї і на Тайвані чайні традиції відроджуються, отже сучасній чайній культурі Китаю не більше 40 років, — і її не можна вважати сталою: практично в кожному чайному клубі практикується свій порядок китайської чайної церемонії. На початок XXI століття, в Китаї споживається і проводиться величезна кількість сортів чаю, простих і ароматизованих. Частка Китаю в експорті чаю знову зростає, піднявшись з декількох відсотків у 1980-х роках до чверті світового виробництва чаю — і навіть більше.

• Японія
  

В Японії чай відомий з 9 століття, коли ж з Китаю були привезені насіння чаю. У перші століття це був напій буддистських ченців і палацової знаті. З тих пір, як його став пити Імператор Саґа). У 1214 дзенський чернець Ейсай представив сьоґуну Мінамото но Санетомо написану в 1191 книгу «Кісса Едзекі» про збереження здоров'я за допомогою чаю. У XIV-XV століттях у середовищі знаті увійшли в практику «чайні турніри» — своєрідна розвага, коли у великій компанії, в багатій, розкішній обстановці дегустували чай, привезений з різних місць, і від учасників вимагалося визначити походження і сорт чаю. У менш заможних верств населення: городян, селян, — також склалася традиція збиратися для спільного чаювання, однак на противагу розкішним «чайним турнірам», ці збори проходили в простій обстановці, в тиші або спокійній розмові. У XIV-XVI століттях під впливом сунської чайної церемонії та дзен-буддизму була вироблена знаменита японська чайна церемонія, піонером якої був монах Мурата дзюку (1422-1502).

Служниця в чайному павільйоні. Розпис в підземному переході в Генуї Власне виробництво чаю в Японії сходить до IX століття — і вважається, що вперше розводити чай в Японії став монах Сайті: у році 802 розбив неподалік Кіото, біля підніжжя гори Хієй-дзан, першу чайну плантацію. Масове розведення власного чаю в Японії пов'язано з особистістю вищезгаданого Ейсая, який привіз з Китаю чайні кущі та став вирощувати чай при дзен-буддійському монастирі. Вирощування чаю поступово поширилося — з'явилися власні, суто японські його сорти. У XII столітті в Японії з Китаю проник спосіб виготовлення подрібненого порошкового чаю. В XIII ст. до первісної фіксації чаю паром додався спосіб обсмажування. У 1740 р. Соен Нагатані вивів понині популярний сорт сенто. Починаючи з кінця ери Мейдзі виробництво чаю механізується та автоматизується: у наш час[Коли?] в Японії проводиться близько десятка сортів чаю. Японці вживають переважно зелений чай, п'ють його як і гарячим, так і холодним, у чистому вигляді та з різними добавками. Можна окремо відзначити один оригінальний сорт японського чаю — геммайтя, «коричневий рисовий чай»), який виготовляється з обсмаженого чайного листя і неочищеного рису. На відміну від більшості чаїв, він є калорійним.

• Європа
  

У середині XVII століття возити чай з Китаю до Європи почали португальці, голландці та англійці. Спочатку чай став відомий як лікувальний напій, але після декількох десятиліть його стали пити просто для задоволення.

«Сніданок» пензля Франсуа Буше. Французи дізналися про чай від голландців в 1636 р. Одним з перших любителів чаю був король Людовик XIV, який дізнався, що китайці та японці завдяки чаю не страждають на подагру та апоплексію, — і себе звелів так лікувати від подагри. Від короля звичку пити чай перейняли піддані. Чоловіки були в захваті від екзотичного напою і перетворювали чаювання в щось подібне китайському ритуалу, причому особливе значення надавалося тонкому фарфору, китайським килимам та шпалерам. Дами ж воліли кави та какао. Лізелотта фон Пфальц (1652-1722), невістка короля, спробувала чай у Версалі, — і чай їй не сподобався: «Смак чаю нагадує сіно з гноєм, боже мій, як можна пити таку гіркоту?» — писала вона в листі з Німеччини. У Німеччині чай вперше згадується в 1650-і роки. Підтвердженням цьому служать аптечні цінники: Herba thea згадується в 1657 у Нордхаузені, в 1662 в Лігниці та Ульмі. Найбільшим прихильником чаю вважався нідерландський лікар Корнеліус Деккер (1647-1685), відомий також як Бонтеку, який стверджував: «Чай може допомогти людині виснаженій, і тій, що однією ногою стоїть у могилі, він додасть їй силу і дасть нове життя». Він вважав, що 50 чашок чаю в день цілком достатньо: можна пити ще більше, але 200 чашок — це природна межа. В 1658 р. в королівському парку в Парижі посадили кущі чаю, проте починання не було успішним, кущі добре росли тільки в оранжереї. Паризький клімат їм не підходив. Вирощування чаю зацікавило також шведського ботаніка і натураліста Карла Ліннея, який назвав чай ​​у своїй ботанічної системі Camellia Thea . У Великобританії чай був введений Британською Ост-Індійської компанією, заснованою в 1600 р. У 1662 британський король Карл II одружився на португальській принцесі Катерині [1]. Вона була захопленою шанувальницею чаю і ввела чаювання в звичай при дворі, замість вживання алкоголю. З самого початку чай в Європі зіткнувся з сильним протидією кави, какао, пива і вина. Не без участі лобі англійських торговців кавою і пивом, король Карл II не поділяв захоплене ставлення своєї дружини до чаю, і обклав в 1684 році імпорт чаю високими митами і видав закон, який забороняв подальше поширення кав'ярень та чайних, які йому здавалися розсадниками неугодних йому політичних ідей. Любителі чаю енергійно протестували проти такого обмеження їхнього улюбленого проведення часу, і король вже через кілька тижнів був змушений відмінити свій закон — випадок унікальний сам по собі в британській історії. Але мито залишилося в силі, тому чай в Англії був значно дорожче, ніж на континенті. Наслідком цього стала жвава контрабанда і поява фальсифікатів чаю. Саме з цього часу в Англії почали віддавати перевагу чорному чаю — він був дешевший і його набагато важче правдоподібно підробляти. У континентальній Європі і Скандинавії чай не зміг зайняти лідируючі позиції, ці країни залишилися переважно «кавовими», а ось в Англії чай став національним напоєм.

Класифікація

Джерела та література

(укр.) Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985. (англ.) Claud Bald: Indian Tea. A Textbook on the Culture and Manufacture of Tea. Fifth Edition. Thoroughly Revised and Partly Rewritten by C.J. Harrison. Thacker, Spink & Co., Calcutta 1940 (first edition, 1933). (англ.) Kit Chow, Ione Kramer (1990): All the Tea in China, China Books & Periodicals Inc. ISBN 0-8351-2194-1 References are to Czech translation by Michal Synek (1998): Všechny čaje Číny, DharmaGaia Praha. ISBN 80-85905-48-5 (рос.) Андрей Субботин. Чай и чайная торговля в России и других государствах. — Санкт-Петербург: Издание Александра Григорьевича Кузнецова, 1892. — 692 с. (рос.) Какудзо Окакура. Книга чая. — Минск: Харвест, 2002. — 96 с. — ISBN 985-13-0810-2 (рос.) Колесниченко Л. В. Чай. Чайные традиции и церемонии в разных странах мира. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. — 92 p. — ISBN 5-17-023431-7 (рос.) Похлёбкин В. В. Чай, его история, свойства и употребление. — М.: Центрполиграф, 2004. — 121 с. (рос.) Виногродский Б. Путь чая: Школа чайного пути. Часть 1. — Гермитаж-пресс, 2004. — 92 с. ISBN 5-98337-004-9

Зовнішні посилання

http://teaboard.gov.in/

http://www.teaandcoffee.net/0605/tea.htm